Рейтинг@Mail.ru
ВСС узагальнив практику розгляду скарг під час досудового розслідування – Рада адвокатів Чернігівської області

ВСС узагальнив практику розгляду скарг під час досудового розслідування

ВСС узагальнив практику розгляду скарг під час досудового розслідування

КПК не передбачає оскарження абстрактної бездіяльності, яка призводить до «неналежного досудового розслідування». Такий висновок зробив ВСС в узагальненні №9-49/0/4-17.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Узагальнення

Про практику розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування *

12 січня 2017 року                              м.Київ                                                №9-49/0/4-17

(* Затверджено зборами суддів Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ 23.12.2016.)

Вступ

Кримінальний процесуальний кодекс запровадив новий порівняно з раніше діючим інститут — оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора під час досудового розслідування. Перелік відповідних рішень, дій чи бездіяльності, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, встановлено ст.303 КПК. Крім того, КПК визначає порядок та умови розгляду окремих скарг і в гл.26 регламентує повноваження слідчого судді, які можуть бути ним реалізовані за результатами такого розгляду. Водночас окремі процесуальні аспекти регламентовані недостатньо чітко, а в окремих випадках недосконало сформульовано норми, які регулюють порядок учинення дій та прийняття рішень, фактичне недотримання якого і призводить до звернення осіб з відповідними скаргами. Наведене зумовлює виникнення проблем судової практики, які в основному спричиняють неоднакове та, відповідно, у певних випадках неправильне застосування положень процесуального законодавства і неналежне вирішення питань, які вносяться на розгляд слідчого судді.

При цьому з огляду на важливість таких питань для забезпечення виконання завдань кримінального провадження і беручи до уваги доволі велику кількість скарг, які розглядаються слідчими суддями, нагальним є питання забезпечення однакового та правильного застосування норм процесуального законодавства, які регулюють аспекти реалізації у цій сфері повноважень слідчого судді щодо контролю за дотриманням прав і свобод осіб у кримінальному провадженні.

За даними Державної судової адміністрації, протягом 2015 року до місцевих судів надійшло 547,3 тис. клопотань, скарг, які розглядаються слідчим суддею під час досудового розслідування, що на 17,1% більше порівняно з 2014 роком, із них — 45,1 тис., або 8,2%, — скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора під час досудового розслідування.

Зокрема, у звітний період до місцевих судів надійшло скарг:

на бездіяльність слідчого, прокурора — 45117;

на рішення слідчого про закриття кримінального провадження — 12790;

на рішення прокурора про закриття кримінального провадження — 1037;

на рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій — 1586;

на дії, рішення чи бездіяльність слідчого, прокурора та інших осіб під час досудового розслідування — 65513;

інші скарги — 3381.

У 2015 році розглянуто скарг:

на бездіяльність слідчого, прокурора — 43589, з них повернуто — 7162, задоволено — 15851;

на рішення слідчого про закриття кримінального провадження — 12610, з них повернуто — 1487, задоволено — 6606;

на рішення прокурора про закриття кримінального провадження — 1007, з них повернуто — 153, задоволено — 480;

на рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій — 1566, з них повернуто — 100, задоволено — 523;

на дії, рішення чи бездіяльність слідчого, прокурора та інших осіб під час досудового розслідування — 63711, з них повернуто — 9362, задоволено — 25121;

інші скарги — 3386, з них повернуто — 277, задоволено — 1049.

Що стосується апеляційного перегляду ухвал слідчого судді, то у 2015 році до апеляційних судів надійшло 19,5 тис. апеляційних скарг на ухвали слідчих суддів, або майже 42% загальної кількості апеляційних скарг, що надійшли відповідно до КПК.

Зокрема, усього розглянуто за апеляційними скаргами ухвал слідчих суддів:

про повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора — 1595, з них залишено без змін — 687, скасовано ухвалу і постановлено нову ухвалу — 908;

про відмову у відкритті провадження за скаргою на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора — 1146, з них залишено без змін — 680, скасовано ухвалу і постановлено нову ухвалу — 466;

про відмову в задоволенні скарги на постанову слідчого про закриття кримінального провадження — 1228, з них залишено без змін — 591, скасовано ухвалу і постановлено нову ухвалу — 637;

про відмову в задоволенні скарги на постанову прокурора про закриття кримінального провадження — 95, з них залишено без змін — 47, скасовано ухвалу і постановлено нову ухвалу — 48.

Враховуючи наведене, метою цього узагальнення є сприяння забезпеченню правильного застосування слідчими суддями процесуального законодавства при ухваленні судових рішень у справах за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування, що є визначальним з огляду на дотримання законних прав та інтересів людини і громадянина.

1. Проблемні питання, які виникають при розгляді скарг на окремі види бездіяльності слідчого чи прокурора під час досудового розслідування

1.1. Оскарження бездіяльності слідчого, прокурора, яка полягає в невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення

Після докорінної зміни процесуального порядку фіксації уповноваженими органами інформації про вчинення кримінального правопорушення, запровадженої КПК, розгляд скарг на бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає в невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, виявив існування проблем, пов’язаних з необхідністю пошуку належного порядку та підстав задоволення чи відмови в задоволенні відповідних скарг.

Необхідність існування судового порядку оскарження аналізованого виду бездіяльності ґрунтується на закріпленні у ст.214 КПК обов’язку слідчого, прокурора невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування. Таким чином, на відміну від процесуального порядку реагування на заяви та повідомлення про злочин, який було встановлено в КПК 1960 року, згаданий обов’язок слідчого або прокурора не вимагає оцінки цими суб’єктами такої заяви (повідомлення) на предмет наявності ознак складу злочину для того, щоб учинити процесуальну дію, яка полягає у внесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Наведене підтверджується імперативними положеннями ч.4 ст.214 КПК, згідно з якою відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається.

Окрім КПК, нормативні засади, пов’язані з учиненням зазначеної процесуальної дії, регламентовані положенням про порядок ведення ЄРДР, затвердженим наказом Генеральної прокуратури від 6.04.2016 №139, прийнятим на виконання вимог КПК. Зазначені нормативні засади, як засвідчили результати проведеного аналізу судової практики, також беруться до уваги слідчими суддями під час розгляду аналізованого в межах цього підрозділу виду скарг.

Таким чином, з огляду на чіткий обов’язок внесення слідчим чи прокурором відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР із установленням обмеженого процесуального строку для його виконання, за наявності лише загальних вимог до заяв чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у переважній більшості випадків у разі встановлення факту звернення із заявою та констатації факту невнесення відомостей про кримінальне правопорушення в межах регламентованого ст.214 КПК 24-годинного строку слідчі судді постановляють ухвали про задоволення скарг на бездіяльність слідчого чи прокурора.

Так, ухвалою слідчого судді Липовецького районного суду Вінницької області від 5.02.2015 задоволено скаргу М. на бездіяльність слідчого щодо невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Вказаною ухвалою слідчий суддя зобов’язав унести до ЄРДР відомості за заявою М. від 19.01.2015 про кримінальне правопорушення, передбачене ст.194 ч.2 Кримінального кодексу. Задовольняючи скаргу, слідчий суддя виходив з того, що згідно зі ст.214 КПК слідчий зобов’язаний не пізніше 24 год. після подання заяви про вчинення кримінального правопорушення внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування. Оскільки таких дій слідчий упродовж 24 год. після отримання заяви М. не вчинив, слідчий суддя дійшов висновку, що бездіяльність слідчого є незаконною (справа №136/146/15-к).

Водночас результати аналізу судової практики свідчать про те, що бездіяльність слідчого та прокурора може виявлятись не лише у невчиненні дій, які передбачають внесення відомостей до ЄРДР, а й відмову в їх учиненні. Так, у зв’язку з відмовою від унесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, здійсненою першим заступником прокурора м.Вінниці, слідчим суддею Вінницького міського суду Вінницької області було постановлено ухвалу від 2.11.2015.

Заявник 7.09.2015 звернувся до прокуратури м.Вінниці із заявою щодо безпідставного невнесення працівниками Вінницького МВ УМВС у Вінницькій області відомостей до ЄРДР за його заявою про вчинення кримінального правопорушення.

За результатами розгляду цієї заяви першим заступником прокуратури м.Вінниці заявнику було відмовлено у внесенні відомостей до ЄРДР, що і стало підставою для задоволення скарги та прийняття рішення про зобов’язання внести відомості до ЄРДР.

Найбільш складним і неоднозначним питанням, яке характеризує стан судової практики розгляду аналізованої категорії скарг, є правова оцінка заяви чи повідомлення на предмет обґрунтованості викладених у них відомостей, що свідчать саме про кримінальне правопорушення. У слідчій та судовій практиці щодо цього питання є щонайменше два підходи. Згідно з першим передбачається так зване автоматичне внесення відомостей про кримінальне правопорушення, якщо такі відомості викладені особою в заяві чи повідомленні про кримінальне правопорушення. Цей підхід не передбачає оцінки відповідної заяви чи повідомлення на предмет того, що викладені відомості дають підстави констатувати певні ознаки складу злочину. У свою чергу другий підхід не передбачає автоматичного внесення відомостей, викладених у будь-яких заявах чи повідомленнях — вносяться лише визначені як такі, що, на думку суб’єкта, який їх вносить, дійсно можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення. Реалізація другого підходу, крім іншого, допускає розгляд заяв, які не містять таких відомостей, у порядку, встановленому законом «Про звернення громадян».

Як було вже зазначено, наведені підходи реалізуються не лише у слідчій, а й у судовій практиці.

Так, ухвалою слідчого судді Гощанського районного суду Рівненської області від 24.06.2015 у задоволенні скарги Я. на бездіяльність слідчого Гощанського РВ УМВС в Рівненській області щодо невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР було відмовлено. Відмовляючи в задоволенні цієї скарги, слідчий суддя в ухвалі зазначив, що, враховуючи повноваження начальника органу досудового розслідування, передбачені абзацом другим п.3.5 Інструкції про порядок ведення єдиного обліку в органах і підрозділах внутрішніх справ заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події, надання заявнику Я. начальником Гощанського РВ УМВС в Рівненській області відповіді про відмову в реєстрації в ЄРДР відомостей, наведених у заяві Я., на підставі закону «Про звернення громадян» є правомірним, оскільки заява не містить відомостей про вчинення кримінального правопорушення, яке було б передбачене КК (справа №557/692/15-к).

Разом з тим в окремих випадках слідчі судді перевіряють не лише факт реагування чи нереагування на заяву про кримінальне правопорушення, а й здійснюють аналіз причин, внаслідок яких належне реагування не було забезпечено. Так, ухвалою слідчого судді Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21.10.2015 відмовлено у задоволенні скарги з огляду на встановлену слідчим суддею обставину, що аналогічна за змістом заява про злочин розглядалась попередньо органом досудового слідства за правилами КПК 1960 року, у зв’язку з чим ухвалено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи.

В окремих випадках слідчі судді у відповідних ухвалах відображають власну позицію стосовно достатності підстав для внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Так, слідчий суддя Лубенського міськрайонного суду Полтавської області в ухвалі від 13.08.2015 зазначив таке: «Слідчий суддя доходить висновку про обов’язок внесення до ЄРДР лише тих відомостей про кримінальне правопорушення, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення. З дослідженої в судовому засіданні заяви скаржника від 10.07.2015 вбачається, що в ній містяться достатні відомості про можливе вчинення кримінального правопорушення».

Також результат аналізу судової практики дозволяє стверджувати про існування випадків, коли слідчий суддя, розглядаючи скарги на такий вид бездіяльності, вирішує питання, що повинні вирішуватись при постановленні вироку. Так, слідчий суддя Богодухівського районного суду Харківської області в ухвалі від 27.02.2015 за наслідком розгляду скарги на бездіяльність прокурора Богодухівського району, відмовляючи в її задоволенні, зазначив: «Судом установлено, що із заяви Особи 1, яка надійшла до прокуратури Богодухівського району 10.02.2015, з приводу втрати працівниками суду Особи 3, Особи 4 та Особи 2 матеріалів адміністративної справи не вбачається факту вчинення ними кримінальних правопорушень, у зв’язку з чим відсутні підстави для внесення відомостей до ЄРДР. Крім того, гл.7 КПК передбачено спеціальний порядок відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження».

Варто зазначити, що оцінка фактичних обставин, здійснена у наведений спосіб, а також використання наведених формулювань є неприпустимим у процесуальних рішеннях слідчого судді з огляду на стадію кримінального провадження, а також беручи до уваги питання, що вирішуються під час розгляду зазначеного виду скарги.

У зв’язку із цим слід зважати на те, що КПК дійсно передбачає внесення до ЄРДР інформації на підставі заяв та повідомлень про кримінальне правопорушення, а не будь-яких заяв, які надходять до органів досудового розслідування при здійсненні ними своїх повноважень. Разом з тим слід враховувати, що на цьому етапі розвитку правових відносин стосовно ймовірного вчинення діяння, відповідальність за яке встановлена КК, не достатньо об’єктивних відомостей навіть для попередньої констатації наявності або відсутності ознак складу злочину. Саме тому посилатися на цьому етапі на положення ст.2 КК, яка визначає підставу кримінальної відповідальності, недоцільно.

На окрему увагу заслуговує питання застосування до відповідних правовідносин закону «Про звернення громадян». Цей нормативно-правовий акт має свою мету і певним чином урегульовує питання взаємодії громадян з державними органами, у тому числі з органами, уповноваженими на здійснення досудового розслідування. Водночас слід зробити застереження щодо недопустимості підміни нормами цього закону положень, які визначають порядок реагування державних органів на одержання інформації про вчинені кримінальні правопорушення.

Так, відповідно до преамбули закону «Про звернення громадян» він регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією права вносити в органи державної влади, об’єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Закон забезпечує громадянам можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

Водночас, якщо особа звертається з певним документом до органів, відповідальних за реалізацію завдань кримінального провадження, пов’язаних із учиненням, на її думку, кримінального правопорушення, то таке звернення недопустимо розцінювати як таке, в якому реалізується право особи на внесення пропозицій стосовно вдосконалення роботи органів досудового розслідування, викриття недоліків у їх роботі або як прояв участі у державних справах. Також неправильно (із цих же міркувань) розглядати заяви, які, на думку уповноважених суб’єктів органів досудового розслідування, містять відомості про кримінальне правопорушення, за правилами ст.214 КПК, а які таких відомостей не містять, — за правилами закону «Про звернення громадян», оскільки така ознака не може використовуватись як розмежувальна для цих двох видів звернень.

З наведених підстав обґрунтованою є практика слідчих суддів, які визнають протиправною бездіяльність слідчих та прокурорів із невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, якщо заява, яка, на думку особи, що її подала, містила відомості про кримінальне правопорушення, однак була розглянута в порядку закону «Про звернення громадян».

Ухвалою слідчого судді Гусятинського районного суду Тернопільської області від 24.09.2015 було задоволено скаргу М. та визнано протиправною бездіяльність службових осіб Гусятинського РВ щодо невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Як було встановлено, гр. М. звернувся до РВ із заявою про кримінальне правопорушення від 27.05.2015, вчинене посадовими особами Гусятинської РДА. Проте після неодноразових спроб з’ясувати результати розгляду дізнався, що його повідомлення зареєстроване відповідно до закону «Про звернення громадян», що стало підставою для прийняття слідчим суддею рішення про задоволення скарги.

Отже, якщо зі звернення особи вбачається, що вона порушує перед органом досудового розслідування питання про вчинення кримінального правопорушення, ініціюючи здійснення ним дій, визначених КПК, то навіть за умови, що результати аналізу наведених особою відомостей свідчать про відсутність ознак складу злочину, такі відомості мають бути внесені до ЄРДР з подальшим закриттям кримінального провадження відповідно до ст.284 КПК.

Обґрунтованими у зв’язку із цимє мотиви слідчих суддів, які в ухвалах зазначають таке: «органи досудового розслідування не мають змоги посилатись на необхідність проведення перевірки як причину невнесення відомостей до ЄРДР по суті заяви громадянина. Перевірка такої заяви повинна проводитись вже в рамках відкритого кримінального провадження, внесеного до ЄРДР. Лише потім, у разі, якщо посадова особа дійде висновку, що у викладеній ситуації немає ознак складу кримінального правопорушення, вона може винести постанову про закриття кримінального провадження відповідно до ст.284 КПК (ухвала слідчого судді Зміївського районного суду Харківської області від 23.03.2015)».

Таким чином, з метою належного дотримання процесуальних вимог щодо розгляду скарг на бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає в невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, слідчим суддям необхідно зважати на те, що такі вимоги не передбачають здійснення оцінки обґрунтованості заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, а передбачають лише обов’язок уповноважених органів здійснити фіксацію наданих особою відомостей про кримінальне правопорушення, які вона надає усвідомлено для реалізації відповідними органами завдань кримінального провадження.

Результати аналізу судової практики свідчать, що непоодинокими є випадки, коли прокурор, отримавши заяву про кримінальне правопорушення, протягом 24 годин направляє таку заяву до іншого органу досудового розслідування для її подальшої реєстрації в ЄРДР, що зумовлює винесення ухвал слідчими суддями про задоволення скарг на бездіяльність прокурора у таких випадках.

Ухвалою слідчого судді Корецького районного суду Рівненської області від 20.10.2015 задоволено скаргу Т. на бездіяльність прокурора Корецького району щодо невнесення відомостей про злочин до ЄРДР. установлено, що скаржник посилався на те, що 15.10.2015 на ім’я прокурора Корецького району Т. ним подано звернення з повідомленням про злочин стосовно невиконання постанови Апеляційного адміністративного суду Житомирської області від 11.10.2015, однак, всупереч положенням ст.214 КПК, скаржник не отримав даних, що зазначена заява внесена до ЄРДР, а вже 16.10.2015 отримав відповідь прокурора Корецького району про те, що його скарга направлена начальнику Корецького РВ УМВС в Рівненській області для прийняття відповідного рішення. Начальник Корецького РВ УМВС відомості за його скаргою не вніс і, як результат, на підставі ст.214 КПК слідчий суддя зобов’язав Корецький РВ УМВС внести ці відомості (справа №563/1106/15-к).

Варто зауважити, що такий підхід до вирішення порушеного перед прокурором процесуального питання не відповідає положенням ч.7 ст.214 КПК, згідно з якою для дотримання правил підслідності передання наявних у прокурора матеріалів провадження має здійснюватись ним після внесення до ЄРДР відомостей про кримінальне правопорушення, а не до цього.

Також результат аналізу судової практики свідчить про існування випадків відмови в задоволенні відповідних скарг, які були зумовлені винятково недоліками їх формулювання. Так, слідчий суддя Дружківського міського суду ухвалою від 16.01.2015 відмовив у задоволенні скарги за таких обставин: 6.12.2014 громадянин Особа 1 надіслав рекомендованим листом заяву про скоєння злочину робітниками Приватбанку, яку органи внутрішніх справ отримали 12.12.2014. Оперативний працівник, який розглядав заяву, повідомив заявника про відсутність складу злочину. 25.12.2014 Особа 1 звернувся до начальника міліції м.Дружківка, щоб йому надали процесуальне рішення у справі та ознайомили з матеріалами, але йому в цьому було відмовлено, що й стало підставою звернення особи з відповідною скаргою.

Проте всупереч фактичним обставинам, які зумовили звернення особи до слідчого судді, останній відмовив у задоволенні скарги з тих підстав, що, на його думку, скаргу подано на невинесення процесуального рішення, що, у свою чергу, не входить до вичерпного переліку випадків оскарження на стадії досудового розслідування.

Схожими були підстави необґрунтованої відмови у відкритті провадження за результатами розгляду скарги на бездіяльність слідчого судді Свалявського районного суду Закарпатської області за таких обставин.

М. подав до Свалявського районного суду Закарпатської області скаргу про те, що начальник СВ Свалявського РВ УМВС у Закарпатській області, на порушення вимог ст.214 КПК, не вніс до ЄРДР відомостей про вчинення Г. кримінального правопорушення: умисного заволодіння шляхом обману грошима заявника. Відмовляючи у відкритті провадження з посиланням на ст.304 КПК, слідчий суддя Свалявського районного суду Закарпатської області свою ухвалу мотивував тим, що, за правилами ст.303 КПК, на стадії досудового розслідування можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора, а не повідомлення в.о. начальника Свалявського РВ УМВС в Закарпатській області, оскільки воно не є процесуальним рішенням і підписано особою, яка не входить до кола осіб, визначених у цій статті.

Водночас у доступі до суду було відмовлено без урахування того, що повідомлення в.о. начальника Свалявського РВ УМВС, яке адресоване М. у відповідь на його заяву про кримінальне правопорушення і на яке посилається слідчий суддя, є в цьому випадку не предметом оскарження, а джерелом, з якого заявнику стало відомо про невнесення до ЄРДР викладених у його заяві відомостей про кримінальне правопорушення. Однак слідчий суддя застосував ч.4 ст.304 КПК та необґрунтовано відмовив у відкритті провадження.

На окрему увагу заслуговує питання визначення в скарзі суб’єкта, бездіяльність якого оскаржується, оскільки згідно із судовою практикою як такі суб’єкти у скаргах зазначаються слідчий, прокурор, начальник районного відділу, орган досудового розслідування тощо. У цьому контексті слід звернути увагу на недопустимість відмови у відкритті провадження винятково через некоректно визначеного суб’єкта, бездіяльність якого оскаржується. Проте випадки такої відмови трапляються в судовій практиці. Так, ухвалою слідчого судді Чугуївського міського суду Харківської області від 30.03.2015 відмовлено у відкритті провадження за скаргою М., яка звернулася до суду зі скаргою на бездіяльність начальника Чугуївського РВ ГУ МВС в Харківській області щодо невнесення відомостей до ЄРДР. Мотивуючи прийняте рішення, слідчий суддя послався на вимоги ст.303 КПК щодо вичерпного переліку випадків і суб’єктів, рішення, дії чи бездіяльність яких можуть бути оскаржені під час досудового слідства до слідчого судді, та вимоги ст.304 КПК і дійшов висновку, що начальник Чугуївського РВ ГУ МВС в Харківській області є особою, яка процесуально не є відповідальною за внесення відомостей до ЄРДР. За таких обставин правових підстав для відкриття провадження за скаргою на бездіяльність зазначеного начальника немає.

Враховуючи те, що предметом аналізованого виду оскарження є бездіяльність, а не конкретна дія чи рішення, які вчиняються конкретним суб’єктом, тому скаржник на момент звернення зі скаргою об’єктивно може не володіти інформацією стосовно того суб’єкта, чиї дії він фактично оскаржує.

Із цих підстав недоцільно відмовляти у відкритті провадження в разі некоректного визначення суб’єкта, бездіяльність якого оскаржується.

Також у судовій практиці проблемним є питання моменту, з якого починається обчислення строку звернення зі скаргою на аналізований вид бездіяльності. Беручи до уваги положення ч.1 ст.214 КПК, згідно з якою внесення відомостей до ЄРДР здійснюється не пізніше 24 годин після подання заяви, а також положення ч.5 ст.115 КПК, відповідно до якої при обчисленні строків днями не береться до уваги той день, від якого починається строк, 10-денний строк для подання скарги на оскаржуваний вид бездіяльності починається з дня, наступного за тим, в який закінчився перебіг 24-годинного строку для реєстрації відомостей. Наприклад, якщо такий 24-годинний строк завершився о 20:00 7 жовтня, то перебіг строку оскарження починається з 8 жовтня.

Враховуючи вищенаведене, судовий контроль, який здійснюється слідчими суддями при розгляді скарг на бездіяльність щодо невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, фактично передбачає необхідність забезпечення належного реагування на випадки ініціювання особою питань, пов’язаних з реалізацією завдань кримінального провадження як щодо захисту від кримінальних правопорушень, так і стосовно того, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності.

1.2. Оскарження бездіяльності слідчого, прокурора щодо неповернення тимчасово вилученого майна згідно з вимогами ст.169 КПК

Відповідно до ч.1 ст.167 КПК тимчасовим вилученням майна є фактичне позбавлення підозрюваного або осіб, у володінні яких перебуває зазначене у ч.2 цієї статті майно, можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення.

КПК передбачає можливість тимчасового вилучення майна у трьох випадках:

1) у затриманої особи;
2) при проведенні огляду;
3) при проведенні обшуку.

Майно є тимчасово вилученим до його повернення або вирішення питання про його арешт.

Згідно з ч.5 ст.171 КПК клопотання про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно повинно бути негайно повернуто особі, в якої воно вилучено.

Саме невиконання процесуального обов’язку щодо негайного повернення майна особі й зумовлює існування процесуального механізму щодо оскарження бездіяльності слідчого, прокурора, яка полягає в неповерненні тимчасово вилученого майна, визначеного в п.1 ч.1 ст.303 КПК.

У контексті питання про суб’єкта, який наділений повноваженням оскаржити бездіяльність щодо неповернення майна, необхідно враховувати, що п.1 ч.1 ст.303 КПК передбачає процесуальну можливість оскарження трьох видів бездіяльності, а перелік суб’єктів оскарження єдиний для всіх видів. Водночас одним із таких суб’єктів є володілець тимчасово вилученого майна, який, зокрема, і наділений правом оскарження бездіяльності, яка аналізується в межах цього підрозділу.

Результат аналізу судової практики свідчить про те, що неоднаково і не завжди обґрунтовано вирішується питання участі представника власника тимчасово вилученого майна у справах цієї категорії.

Так, в одних випадках слідчі судді повертають скарги на бездіяльність слідчого, подані захисником в інтересах скаржника, оскільки захисник не є володільцем тимчасово вилученого майна.

Ухвалою слідчого судді Ленінського районного суду м.Кіровограда від 29.10.2015 скаргу адвоката К. в інтересах Ч. на бездіяльність слідчого, яка полягає в неповерненні тимчасово вилученого майна, разом з усіма доданими до неї документами повернуто скаржнику К., оскільки скаргу на бездіяльність слідчого, яка полягає в неповерненні тимчасово вилученого майна, подано не володільцем тимчасово вилученого майна, а його представником.

В інших випадках слідчі судді обґрунтовано розглядають такі скарги на бездіяльність слідчого по суті, оскільки правовідносини, які виникають у зв’язку з такими скаргами, не виключають представництва.

Так, ухвалою Орджонікідзевського районного суду м.Маріуполя Донецької області від 30.11.2015 скаргу адвоката Р., який діє в інтересах Особи 3, на бездіяльність начальника та слідчих щодо неповернення тимчасово вилученого майна в рамках кримінального провадження №32013050670000002 задоволено, оскільки слідчим органом не були надані докази на підтвердження того, що вилучені під час обшуку грошові кошти визнані речовими доказами.

Слідчим суддям необхідно ретельно оцінювати підстави віднесення певного майна до категорії тимчасово вилученого в розумінні ст.167 КПК, оскільки вони залежать від процесуального порядку його одержання органом досудового розслідування.

Зокрема, такий порядок регламентовано положеннями п.6 ч.2 ст.235 та ст.236 КПК, згідно з якими ухвала слідчого судді про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи повинна містити відомості про речі, документи або осіб, для виявлення яких проводиться обшук. Обшук на підставі ухвали слідчого судді повинен проводитися в обсязі, необхідному для досягнення мети обшуку. На підставі ч.7 ст.236 КПК при обшуку слідчий, прокурор має право оглядати і вилучати речі та документи, які мають значення для кримінального провадження. Вилучені речі та документи, які не входять до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, та не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу, вважаються тимчасово вилученим майном. Таким чином, якщо стосовно вилученого під час обшуку майна, яке не було включено до відповідного переліку, передбаченого в ухвалі слідчого судді, слідчий, прокурор не внесли клопотання в порядку і строки, встановлені ч.5 ст.171 КПК, слідчі судді обґрунтовано задовольняють скарги на бездіяльність зазначених суб’єктів щодо неповернення відповідного майна.

Ухвалою слідчого судді Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 12.02.2015 задоволено скаргу К. на бездіяльність слідчого СВ Олександрійського МВ УМВС в Кіровоградській області М. у кримінальному провадженні №12014120070002749 та зобов’язано слідчого СВ Олександрійського МВ УМВС України в Кіровоградській області М. у кримінальному провадженні №12014120070002749 негайно передати К. на зберігання автомобіль. Задовольняючи цю скаргу, слідчий суддя виходив з того, що у володільця майна під час проведення обшуку вилучено майно, перелік якого не був прямо визначений в ухвалі слідчого судді про надання дозволу на проведення обшуку, стосовно вилученого майна не вносилось клопотання про накладення арешту і на це майно не поширювався режим тимчасово вилученого майна.

Водночас результати аналізу судової практики свідчать про те, що володільці вилученого майна або їхні представники досить часто у відповідних скаргах порушують питання щодо повернення майна, яке було включене до переліку, щодо якого здійснювався обшук. Слідчі судді у таких випадках обґрунтовано відмовляють у задоволенні скарг, оскільки вилучення майна, яке відповідає передбаченим ч.2 ст.167 КПК ознакам, у такий спосіб не зумовлює необхідності додаткового накладення арешту на таке майно в порядку ч.5 ст.171 КПК.

Так, ухвалою слідчого судді Орджонікідзевського районного суду м.Маріуполя Донецької області від 17.07.2015 відмовлено у задоволенні скарги представника ПП «НВК «Метінвест плюс», адвоката Б., на бездіяльність слідчого з ОВС 1-го ВКР СУ ФР ГУ ДФС в Донецькій області М. щодо неповернення тимчасово вилученого майна, яке належить ПП «НВК «Метінвест плюс», за кримінальним провадженням №3201505050000000017 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.212 КК.

Так, в ухвалі слідчого судді від 16.06.2015 було прямо надано дозвіл слідчому на відшукання та вилучення речей і документів, у тому числі належних ПП «НВК «Метінвест плюс», за визначеним переліком, тому вказані речі та документи не можуть вважатися тимчасово вилученим майном. Відповідно, посилання представника скаржника на відсутність надання слідчим суддею прямої вказівки на вилучення під час проведення обшуку документів та речей ПП «НВК «Метінвест плюс», які були вилучені 30.06.2015 слідчим М., слідчий суддя не приймає.

Таким чином, правильність розгляду скарг на бездіяльність стосовно неповернення тимчасово вилученого майна значною мірою залежить від чіткості переліку, сформованого в ухвалі слідчого судді про обшук. Отже, слідчим суддям з огляду на непорушність права власності слід ретельно оцінювати доводи скаржника стосовно того, що вилучення певного майна здійснене з виходом за межі, регламентовані ухвалою про обшук.

Так, слідчий суддя Берегівського районного суду Закарпатської області ухвалою від 1.04.2015 визнав протиправною бездіяльність щодо неповернення тимчасово вилученого майна у тому випадку, коли ухвалою слідчого судді про обшук було надано дозвіл для виявлення та, відповідно, вилучення «ігрових столів для гри в покер, ігрових фішок, які використовуються для гри в покер, інших предметів, які мають стосунок до грального бізнесу», а в ході обшуку, крім зазначених предметів, було вилучено грошові кошти, а саме: 28436 грн., 40000 угорських форинтів, $70 та €450. З огляду на те що на вилучені кошти не було у встановленому законодавством порядку накладено арешт, слідчий суддя обґрунтовано визнав протиправною бездіяльність щодо неповернення зазначених коштів та зобов’язав уповноважених суб’єктів відповідні кошти повернути.

Результат аналізу ухвал слідчих суддів свідчить про те, що аргументом сторони обвинувачення, яким ця сторона послуговується для підтвердження законності залишення майна у володінні органів досудового розслідування та відсутності підстав для його повернення, є визнання такого майна речовими доказами. Однак слід враховувати, що, якщо ці докази були одержані під час обшуку і не були визначені в ухвалі про обшук як майно, для виявлення якого надано дозвіл на обшук, визнання такого майна речовими доказами без звернення з клопотанням про його арешт не може вважатись належним порядком забезпечення правомірності володіння відповідним майном органами досудового розслідування. З огляду на це обґрунтованими є ухвали слідчих суддів щодо зобов’язання повернення такого майна.

Так, слідчим суддею Лубенського міськрайонного суду від 25.05.2015 постановлено ухвалу про повернення вилученого в ході обшуку майна. Постановляючи ухвалу, слідчий суддя зазначив: «Вилучені комплектуючі до комп’ютерів, незважаючи на те, що вони визнані речовими доказами, необхідно повернути на відповідальне зберігання Особі 6, власнику майна».

Наведене ґрунтується на тому, що відповідно до ч.1 ст.100 КПК речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, передбачених стст.160—166, 170—174 цього кодексу. Таким чином, правомірність володіння органами досудового розслідування майном, яке наділене ознаками речових доказів, має підтверджуватись в порядку, визначеному зазначеними статтями.

Те саме стосується майна, яке вилучене не в ході обшуку, а під час затримання особи в порядку, передбаченому ст.208 КПК, та при огляді місця події. Якщо стосовно такого вилученого майна не накладено арешт і воно перебуває у володінні органів досудового розслідування без належної правової підстави, слідчі судді постановляють обґрунтовані ухвали про зобов’язання повернення такого майна. Так, слідчий суддя Рівненського міського суду Рівненської області ухвалою від 27.10.2015 задовольнив скаргу на бездіяльність щодо неповернення грошових коштів, які були вилучені під час затримання особи та в арешті яких у встановленому порядку було відмовлено.

На окрему увагу заслуговують питання, пов’язані з обчисленням строку на звернення зі скаргою на бездіяльність щодо неповернення тимчасово вилученого майна. У судовій практиці мають місце випадки застосування положень ст.304 КПК щодо граничного строку аналізованого виду бездіяльності, починаючи з того моменту, коли особа дізналась про відповідне неповернення тимчасово вилученого майна, у зв’язку із чим слідчі судді ухвалюють рішення про повернення таких скарг на підставі п.2 ч.2 ст.304 КПК з огляду на пропущений скаржником 10-денний строк.

Залишаючи в силі відповідну ухвалу слідчого судді, колегія суддів Апеляційного суду м.Києва в ухвалі від 16.03.2015 зазначила таке: «На підставі ухвали суду 22.12.2014 за вказаною адресою був проведений обшук, під час якого і було вилучено відповідне майно та документи, про повернення яких і ставиться питання в скарзі.

Таким чином, перебіг строку на оскарження бездіяльності слідчого відповідно до кримінального процесуального закону розпочався з 24.12.2014, отже, з того часу товариство мало право звернутись до слідчого судді зі скаргою на бездіяльність слідчих органів, яка полягала у неповерненні тимчасово вилученого майна, не порушуючи при цьому питання про поновлення пропущених строків, у термін до 5.01.2015.

З огляду на наведене, оскільки з відповідною скаргою директор товариства звернувся до слідчого судді лише 6.02.2015, надіславши її поштою, яка була отримана судом 9.02.2015, без заявлення клопотання про поновлення строку на таке звернення, слідчий суддя обґрунтовано повернув вказану скаргу особі, яка її подала».

Цей підхід не можна визнати обґрунтованим, ураховуючи таке. У ч.1 ст.304 КПК встановлено строки звернення особи зі скаргою, у тому числі на бездіяльність, які становлять 10 днів з моменту такої бездіяльності. Однак, на відміну від бездіяльності, яка полягає в невнесенні відомостей до ЄРДР, та бездіяльності, що полягає в невчиненні окремих процесуальних дій, які слідчий чи прокурор зобов’язані вчинити, бездіяльність щодо неповернення майна слід віднести до категорії триваючих. Так, результати аналізу змісту ч.5 ст.171 КПК свідчать про те, що вона встановлює обов’язок слідчого, прокурора подати клопотання про арешт тимчасово вилученого майна не пізніше від наступного робочого дня після вилучення майна. У свою чергу, за умови невиконання такого обов’язку в зазначених суб’єктів виникає інший обов’язок — негайно повернути особі вилучене майно, строк виконання якого не обмежується в часі, а отже, моментом завершення виконання такого обов’язку є винятково його виконання. Саме тому немає підстав повертати скарги на бездіяльність, яка полягає в неповерненні тимчасово вилученого майна, з підстав пропущеного строку звернення з такою скаргою, оскільки така бездіяльність має лише початковий момент, однак не має кінцевого строку.

Як випливає з аналізу судової практики, є поодинокі випадки необґрунтованої відмови у відкритті провадження за скаргою на бездіяльність щодо неповернення тимчасово вилученого майна, яка недостатньо коректно з цього приводу сформульована скаржником. Так, слідчий суддя Печерського районного суду м.Києва ухвалою від 29.02.2016 відмовив у відкритті провадження за скаргою про зобов’язання процесуального прокурора у кримінальному провадженні №42015000000002461 винести постанову, якою визнати безпідставним вилучення майна в ході обшуку 16.01.2016 за місцем його володіння та проживання. Таким чином, з огляду на те, що скаргу було сформульовано не так, як цього вимагає п.1 ч.1 ст.303 КПК, і незважаючи на те, що, по суті, перед слідчим суддею порушувалось питання бездіяльності щодо неповернення тимчасово вилученого майна, відповідне питання з формальних міркувань розглянуто не було.

Слідчим суддям доцільно уникати таких порушень.

Також у судовій практиці є випадки прийняття неналежних процесуальних рішень за результатами розгляду скарг на аналізований вид бездіяльності. Зокрема, замість рішення про відмову в задоволенні скарги слідчі судді приймають рішення про її повернення. Так, слідчий суддя Іллічівського міського суду Одеської області ухвалою від 30.11.2015 повернув скаргу на бездіяльність, установивши, що стосовно майна, яке було предметом скарги, постановлено ухвалу про арешт. Враховуючи те що така обставина не входить до переліку визначених ч.3 ст.304 КПК підстав, які зумовлюють повернення скарги, у цьому випадку слідчий суддя повинен був ухвалити рішення про відмову в задоволенні скарги.

1.3. Оскарження бездіяльності слідчого, прокурора, яка полягає в невчиненні інших процесуальних дій, які він зобов’язаний вчинити у визначений КПК строк

Бездіяльність, яка полягає в невчиненні інших процесуальних дій (крім внесення відомостей до ЄРДР та повернення тимчасово вилученого майна), є третім комплексним видом бездіяльності, оскарження якої допускається відповідно до п.1 ч.1 ст.303 КПК.

Результати аналізу судової практики свідчать, що у зв’язку з хибним розумінням скаржниками саме цього виду бездіяльності слідчі судді приймають багато ухвал про відмову у відкритті провадження відповідно до ч.4 ст.304 КПК з тих підстав, що скарга подається на бездіяльність слідчого чи прокурора, яка не підлягає оскарженню.

Так, бездіяльність, яка підлягає оскарженню відповідно до п.1 ч.1 ст.303 КПК, передбачає три обов’язкові ознаки:

1) слідчий або прокурор наділені обов’язком учинити певну процесуальну дію;
2) така процесуальна дія має бути вчинена у визначений КПК строк;
3) відповідна процесуальна дія слідчим чи прокурором у встановлений строк не вчинена.

Таким чином, наведена норма дозволяє звернутися до суду зі скаргою не на будь-яку бездіяльність, а лише щодо обов’язків, строк виконання яких чітко регламентований кримінальним процесуальним законодавством.

Наведеним ознакам відповідає бездіяльність, яка виникає внаслідок невиконання вимог ст.220 КПК, згідно з якою клопотання сторони захисту, потерпілого і його представника чи законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, про виконання будь-яких процесуальних дій слідчий, прокурор зобов’язані розглянути в строк, не більший за 3 дні з моменту подання, і задовольнити їх за наявності відповідних підстав. Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка заявила клопотання. Про повну або часткову відмову в задоволенні клопотання виноситься вмотивована постанова, копія якої вручається особі, яка заявила клопотання, а у разі неможливості вручення з об’єктивних причин — надсилається їй.

При цьому варто зважати на те, що відповідна бездіяльність може бути зумовлена не тільки невчиненням процесуальної дії в межах установлених зазначеною нормою строків, а й неналежним розглядом клопотання, зокрема залишенням його без процесуального реагування або неналежним на нього процесуальним реагуванням.

Апеляційним судом Донецької області встановлено, що 12.11.2015 до Орджонікідзевського РВ ГУ МВС в Донецькій області надійшло клопотання адвоката Ю. про надання йому для ознайомлення матеріалів досудового розслідування в кримінальному провадженні за обвинуваченням С. Отже, слідчий у строк, не більший за 3 дні з моменту подання захисником клопотання, повинен був розглянути його згідно з ст.220 КПК і повідомити адвоката про результати розгляду. Зазначених дій слідчий не вчинив. Направлення адвокату Ю. листа про те, що кримінальна справа зупинена і матеріали справи будуть надані після відновлення досудового слідства, не може свідчити про виконання слідчим процесуальної дії відповідно до вимог кримінального процесуального закону, оскільки згідно з КПК у разі повної або часткової відмови в задоволенні клопотання слідчий складає мотивовану постанову. Зазначені дії не були ним виконані. Згідно з ст.221 КПК слідчий зобов’язаний за клопотанням сторони захисту надати матеріали досудового розслідування для ознайомлення.

Однак за результатами аналізу судової практики можна зробити висновок, що за період, який аналізується, у діяльності слідчих суддів мали місце й необґрунтовані підходи до розгляду скарг адвокатів про ненадання матеріалів кримінальних проваджень для ознайомлення. Так, слідчий суддя Ярмолинецького районного суду Хмельницької області ухвалою від 3.12.2015 відмовив у відкритті провадження за скаргою на бездіяльність слідчого, яка виявилась у ненаданні матеріалів кримінального провадження для ознайомлення, оскільки, на думку слідчого судді, така бездіяльність не є предметом оскарження відповідно до ст.303 КПК. Мотивуючи своє рішення, слідчий суддя зазначив: «Реалізація права потерпілого, передбаченого п.11 ч.1 ст.56 КПК, на ознайомлення з матеріалами, які безпосередньо стосуються вчиненого щодо нього кримінального правопорушення, шляхом виконання слідчим кореспондуючого обов’язку, передбаченого у ст.221 КПК, не є процесуальною дією. До ознак процесуальної дії норми КПК (зокрема п.10 ч.1 ст.3, ст.103 КПК) відносять пов’язаність необхідності їх проведення в кримінальному провадженні з розслідуванням кримінального правопорушення, а також обов’язковість їх фіксування в певний спосіб, оскільки наслідки таких процесуальних дій мають значення для встановлення обставин, що підлягають доведенню».

Такий підхід не ґрунтується на вимогах КПК, оскільки ст.221 КПК регламентує обов’язок слідчого, прокурора надати матеріали кримінального провадження стороні захисту та потерпілому за їх клопотанням. Водночас порядок і строки розгляду клопотань у кримінальному провадженні, у тому числі щодо здійснення такої процесуальної дії, як надання матеріалів кримінального провадження для ознайомлення, регламентовані ст.220 КПК.

У цілому результати аналізу судової практики свідчать, що слідчі судді не розглядають по суті скарги, зумовлені бездіяльністю, оскарження якої ст.303 КПК не передбачено. Зокрема, це стосується того, що зазначена норма не передбачає оскарження абстрактної бездіяльності, яка призводить до «неналежного досудового розслідування». Враховуючи вимоги ст.304 КПК, в разі надходження на розгляд таких скарг слідчим суддям необхідно відмовляти у відкритті провадження, а не в їх задоволенні, оцінюючи їх обґрунтованість. Слідчі судді не завжди приймають обґрунтовані в цьому контексті процесуальні рішення. Так, слідчий суддя Вінницького міського суду Вінницької області ухвалою від 2.09.2015 відмовив у задоволенні скарги за таких обставин. У скарзі заявник просив слідчого суддю визнати бездіяльність слідчого, яка полягає в нездійсненні процесуальних дій, що підлягають здійсненню у визначений законодавством строк, та зобов’язати належним чином проводити досудове розслідування кримінального провадження. За результатами розгляду скарги слідчий суддя відмовив у її задоволенні з огляду на те, що досудове розслідування кримінального провадження провадиться належним чином, а отже, скарга є необґрунтованою.

Слідчі судді не завжди приймають обґрунтоване процесуальне рішення при встановленні тієї обставини, що подана скарга не є предметом розгляду відповідно до ст.303 КПК. Зокрема, трапляються випадки, коли за наведених обставин слідчий суддя, замість рішення про відмову у відкритті провадження, приймав рішення про відмову в задоволенні скарги навіть без аналізу її обґрунтованості. Так, ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м.Києва від 27.04.2016 відмовлено в задоволенні скарги, хоча в ухвалі констатовано, що оскаржуваний вид бездіяльності (нездійснення розгляду клопотання захисника про зміну підслідності кримінального провадження) не належить до предмета оскарження відповідно до положень ч.1 ст.303 КПК.

Натомість обґрунтованою в контексті, що розглядається, є ухвала слідчого судді Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 18.08.2015, якою відмовлено у відкритті провадження за скаргою на бездіяльність слідчого, «яка полягає в непроведенні в рамках відкритого за його заявою кримінального провадження необхідних слідчих дій».

З огляду на те, що скарги подавались у зв’язку з бездіяльністю, яка не є предметом оскарження відповідно до ст.303 КПК, відмовляли у відкритті провадження за скаргами, зумовленими відмовою прокурора у задоволенні клопотання про продовження досудового розслідування, щодо перекваліфікації кримінального правопорушення, стосовно якого здійснюється кримінальне провадження, щодо повернення цивільного позову в кримінальному провадженні, щодо невручення особі повідомлення про підозру, щодо відмови слідчим у закритті кримінального провадження, тощо.

Неоднаково у судовій практиці вирішується питання оскарження бездіяльності стосовно розгляду заяви про визнання потерпілим. Так, ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 25.08.2015 відмовлено у відкритті провадження за такою скаргою на бездіяльність слідчого, що полягає в невизнанні його потерпілим, оскільки, на думку слідчого судді, відповідна бездіяльність не є предметом оскарження відповідно до п.1 ч.1 ст.303 КПК, адже строки розгляду заяви про визнання потерпілим КПК не регламентовано.

Водночас у практиці були випадки, коли у відповідь на заяву про визнання потерпілим у кримінальному провадженні слідчий, всупереч вимогам процесуального законодавства, надсилав особі лист, а не постанову про відмову у визнанні такої особи потерпілою. Однак слідчі судді, які розглядали скарги на бездіяльність, зумовлену невизнанням особи потерпілою за наявності поданої нею заяви, не завжди забезпечували належний розгляд відповідних скарг.

Так, слідчий суддя Дніпровського районного суду м.Києва ухвалою від 5.08.2016 відмовив у відкритті провадження за скаргою на бездіяльність прокурора щодо невизнання особи потерпілою. Зазначена ухвала була мотивована такими аргументами: «Як убачається з долучених до скарги матеріалів, прокурор Ш. рішення у формі постанови не приймав, а направив заявнику інформаційний лист, через що на цей час предмет оскарження, вказаний у скарзі, відсутній взагалі — рішення прокурора у формі постанови».

Однак у наведеному випадку слідчий суддя не врахував, що предметом оскарження є не лише відмова у визнанні потерпілим, а й бездіяльність, яка полягає в невчиненні процесуальних дій.

У свою чергу в судовій практиці є випадки, коли особа звертається до слідчого судді зі скаргою не на бездіяльність, яка полягає в невизнанні потерпілим, а на бездіяльність, яка виявилась у неврученні пам’ятки про права потерпілого. Так, слідчий суддя Самарського районного суду м.Дніпропетровська ухвалою від 22.07.2015 задовольнив скаргу на бездіяльність щодо невручення пам’ятки про процесуальні права та обов’язки потерпілого. Згідно зі встановленими обставинами особа звернулась до слідчого із заявою про визнання її потерпілою, однак, всупереч ст.55 КПК, на момент розгляду скарги слідчим не було виконано вимог ч.2 ст.55 КПК, відповідно до якої потерпілому вручається пам’ятка про процесуальні права та обов’язки особою, яка прийняла заяву про вчинення кримінального правопорушення.

Мотивуючи прийняте рішення, слідчий суддя зазначив, що відповідно до ст.55 КПК, вбачається, що обов’язок органів, які здійснюють кримінальне провадження, виносити постанову є лише у випадку відмови особі про визнання її потерпілою, а при задоволенні такої заяви не є обов’язковим.

Таким чином, неповідомлення скаржника щодо невизнання його потерпілим дає підстави вважати, що органи досудового слідства його заяву прийняли та задовольнили, визнавши його потерпілим у кримінальному провадженні №12012040700000143 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.382 КК.

Як у матеріалах справи, так і в матеріалах досудового розслідування відсутня постанова про відмову Особі 2 у визнанні її потерпілою. Також відсутні відомості щодо роз’яснення потерпілому його прав та обов’язків.

Встановлено, що потерпіла особа вважає, що їй завдано моральну шкоду, а тому вона має право знати про свої права та обов’язки в рамках цього кримінального провадження.

Також необхідно зазначити, що досудове слідство у цій кримінальній справі відкрито ще у 2012 році і на сьогодні не закінчено, що є порушенням розумності строків виконання процесуальних дій, передбачених ст.28 КПК.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що вимоги скаржника є законними та обґрунтованими, у зв’язку з чим підлягають задоволенню в повному обсязі».

У контексті наведеного слід зазначити, що КПК не передбачає обов’язку посадових осіб органів досудового розслідування приймати процесуальне рішення про визнання особи потерпілою, оскільки згідно з ч.2 ст.55 КПК права та обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення. Отже, з цього моменту така особа, за відсутності постанови про відмову у визнанні потерпілим, відповідно до ст.220 КПК може вносити клопотання про вчинення процесуальних дій, які мають бути розглянуті, зокрема і щодо такої процесуальної дії, як вручення повідомлення про процесуальні права та обов’язки.

Враховуючи наведене, правильною є практика слідчих суддів, які відмовляють у відкритті провадження за скаргами, зумовленими бездіяльністю щодо визнання потерпілим, оскільки КПК не зобов’язує вчиняти такі дії слідчого чи прокурора. Водночас слід зазначити, що потерпілий може звертатись з іншими клопотаннями, пов’язаними з його статусом, до слідчого та прокурора, бездіяльність щодо реагування на які є предметом оскарження відповідно до п.1 ч.1 ст.303 КПК.

Також слід розмежовувати бездіяльність, яка оскаржується в порядку п.1 ч.1 ст.303 КПК, та відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій. Неврахування різниці у зазначених видах скарг призводить до скасування необґрунтованих ухвал слідчих суддів про відмову у відкритті провадження за результатами їх апеляційного перегляду.

Так, слідчий суддя розцінив скаргу на бездіяльність слідчого, яка виявилась у відсутності процесуального реагування на заяву про проведення слідчих дій, як скаргу на рішення слідчого про відмову в задоволенні відповідної заяви. Відмовляючи у відкритті провадження, слідчий суддя Автозаводського районного суду м.Кременчука Полтавської області вказав на відсутність предмета оскарження — постанови слідчого про відмову в задоволенні клопотання Особи 1 — та з огляду на приписи п.7 ч.1 ст.303 КПК дійшов висновку, що Особа 1 оскаржує ті дії та бездіяльність, які не підлягають оскарженню.

Таким чином, необхідно враховувати, що якщо особа звернулась із клопотанням про проведення слідчої (розшукової) дії, однак воно залишилось без реагування або без належного реагування (наприклад, не було розглянуте або було розглянуте в частині) слідчого, то в такому випадку правомірним є оскарження такої бездіяльності відповідно до п.1 ч.1 ст.303 КПК. Однак, якщо клопотання розглянуто, а в його задоволенні було відмовлено, то така відмова є предметом оскарження винятково відповідно до п.7 ч.1 ст.303 КПК.

Водночас слід зазначити, що бездіяльність стосовно відсутності реагування на відповідні клопотання про вчинення певних процесуальних, зокрема слідчих (розшукових), дій може бути предметом оскарження лише у тих випадках, коли скаржник попередньо ініціював учинення таких дій, звертаючись із відповідним клопотанням до слідчого. За відсутності такого попереднього клопотання слідчі судді приймають обґрунтовані рішення про відмову у відкритті провадження за скаргою.

Так, слідчий суддя Солом’янського районного суду м.Києва ухвалою від 16.08.2016 відмовила у відкритті провадження за скаргою на бездіяльність Національного антикорупційного бюро щодо проведення одночасного допиту підозрюваного Особи 2 та свідка Особи 3. Зі змісту зазначеної ухвали вбачається, що попередньо питання про вчинення відповідної слідчої (розшукової) дії перед органом досудового розслідування не порушувалось.

Також у практиці є випадки, коли інформація щодо відсутності реагування слідчого чи прокурора на подане особою клопотання виявляється під час розгляду скарги. Так, наприклад, якщо при розгляді скарги на бездіяльність, яка полягала у відсутності процесуального реагування на клопотання про здійснення процесуальних дій, виявилося, що відповідне клопотання слідчий розглянув по суті та задовольнив, слідчі судді приймають рішення про закриття провадження з розгляду скарги. Водночас є й інші процесуальні рішення із цього питання. Слідчий суддя Кузнецовського міського суду Рівненської області ухвалою від 17.08.2015 скаргу на бездіяльність слідчого, зумовлену невиконанням обов’язку, встановленого ст.220 КПК, задовольнив частково. Слідчим суддею під час розгляду було встановлено, що клопотання Особи 2 про проведення слідчої дії одночасного допиту Особи 2 та Особи 4 задоволено. За таких обставин слідчий суддя дійшов висновку про відсутність підстав для зобов’язання слідчого розглянути клопотання заявника, оскільки така процесуальна дія слідчим проведена. Водночас під час розгляду цієї скарги слідчий суддя констатував іншу бездіяльність, яка зумовлена ст.220 КПК та виявилась у нездійсненні належного повідомлення особи про прийняте слідчим рішення, оскільки, як зазначається в ухвалі, суду не надано доказів на підтвердження здійснення належного в розумінні ст.136 КПК повідомлення потерпілого про задоволення його клопотання.

Також у деяких випадках за наведених вище обставин, а саме — встановлення факту задоволення слідчим клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, про що стає відомо під час розгляду скарги, слідчі судді приймають процесуальне рішення про відмову в задоволенні скарги на бездіяльність. Інколи це зумовлено тим, що клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій розглядається слідчим, однак з порушенням трьохденного строку, тобто вже після того, коли особа звернулась зі скаргою на бездіяльність до слідчого судді. У таких випадках слідчі судді не завжди надають оцінку тій обставині, чи було дотримано слідчим процесуальні вимоги ст.220 КПК щодо строків розгляду клопотання про здійснення слідчих дій, а беруть до уваги лише факт задоволення відповідного клопотання. Такий підхід не можна визнати обґрунтованим з огляду на встановлені КПК вимоги щодо короткого, трьохденного, строку розгляду клопотань, що подаються в порядку ст.220 КПК. Тому за умови встановлення факту порушення цих строків, його необхідно відображати в ухвалах, незважаючи на те, що це не змінює рішення слідчого судді по суті.

У цілому необхідно враховувати, що практика постановлення ухвал про закриття провадження в таких випадках є обґрунтованою, оскільки відповідає положенням ч.2 ст.305 КПК, згідно з якою за умови самостійного скасування рішення, припинення дії чи бездіяльності слідчим або прокурором стосовно скарг, передбачених пп.1, 2, 5 (та лише прокурором стосовно скарги, передбаченої п.3), провадження за скаргою закривається.

2. Оскарження рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування

Відповідно до п.2 ч.1 ст.303 КПК предметом оскарження під час досудового розслідування є рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування. Відповідну скаргу може бути подано потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником.

Підстави, порядок та умови зупинення досудового розслідування встановлені гл.23 КПК. Дотримання зазначених підстав слідчим, прокурором при прийнятті процесуального рішення про зупинення досудового розслідування є предметом перевірки, яка здійснюється слідчим суддею під час розгляду аналізованої категорії справ.

Однією з підстав зупинення досудового розслідування, вичерпний перелік яких регламентований ст.280 КПК, є те, що підозрюваний переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності і його місцезнаходження невідоме. Зупинення досудового розслідування з цієї підстави передбачає існування формальних підтверджень наведених обставин і обґрунтовану констатацію відповідних фактів посадовими особами органів досудового розслідування. Зокрема, встановленню факту переховування особи має передувати вчинення сукупності дій, спрямованих на визначення його місцезнаходження. Недотримання наведених вимог призводить до скасування слідчими суддями процесуальних рішень про зупинення досудового розслідування.

Так, ухвалою слідчого судді Іршавського районного суду Закарпатської області від 25.03.2015 скасовано постанову слідчого про зупинення досудового розслідування та оголошення підозрюваного в розшук. Підставами прийняття такого рішення згідно з ухвалою стало те, що відповідно до мотивувальної частини постанови та зазначених в ній правових підстав, якими обґрунтовується необхідність таких дій, слідчим вказано на наявність довідки Ільницької сільської ради №868 від 13.03.2015, зі змісту якої повідомляється про відсутність проживання Особи 2 за місцем його реєстрації, а також наявність рапорту ДІМ Іршавського РВ, згідно з яким останній виїхав за межі кордону, з тих пір переховується від органів досудового слідства з метою ухилення від кримінальної відповідальності.

Вищевказані висновки органу досудового розслідування, згідно з ухвалою слідчого судді, є передчасними та необґрунтованими з огляду на таке.

Органами досудового слідства формально виконуються вимоги КПК при винесенні згаданої вище постанови, оскільки не здобуто жодного доказу чи інших фактичних даних, які підтверджували б наявність підстав, передбачених п.2 ч.1 ст.208 КПК, тобто переховування від органів слідства та суду з метою ухилення, що випливає з такого. Обов’язок доказування обставин, передбачених ст.91 КПК, покладається на слідчого та прокурора. Відповідно до вимог ст.135 КПК особа викликається до слідчого шляхом вручення повістки про виклик тощо. Разом з тим цією ж статтею регламентується і порядок вручення повістки в разі тимчасової відсутності особи.

Однак слідство перед винесенням постанови не вживало жодних заходів, передбачених КПК, щодо виклику підозрюваного на вимогу слідчого. Тобто підозрюваний, не маючи даних про наявність таких вимог, не міг виконати такі вимоги слідчого, проте оголошений в розшук. Приводом для цього стала формальна довідка Ільницької сільської ради про начебто відсутність проживання за місцем реєстрації. Однак ці обставини не узгоджуються з вимогами ст.280 КПК, оскільки постанова не містить посилання на інші належні та допустимі докази, які об’єктивно посвідчували б наявність невиконання підозрюваним обов’язку, передбаченого п.1 ч.7 ст.42 КПК, за відсутності офіційного виклику та його вручення.

Крім цього, відомості про виїзд підозрюваного за межі кордону є безпідставними та необґрунтованими, оскільки рапорт ДІМ не ґрунтується на відомостях, отриманих з Державної прикордонної служби, яка є розпорядником такої інформації. Разом з тим КПК не передбачає покладання на ДІМ обов’язків здійснення контролю при перетині особою кордону, а тому такі доводи, викладені в рапорті ДІМ Іршавського РВ, є надуманими.

Отже, у цьому випадку слідчий суддя обґрунтовано встановив неналежне застосування слідчим норм процесуального законодавства в частині реалізації положень КПК щодо зупинення досудового розслідування у зв’язку з переховуванням підозрюваного від органів слідства.

З аналогічної підстави, а саме — у зв’язку з невикористанням усіх засобів для встановлення місцезнаходження особи, ухвалою слідчого судді Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 30.12.2015 було скасовано постанову про зупинення досудового розслідування.

Як зазначено в ухвалі, матеріали кримінального провадження не містять якихось доказів про те, що слідчим уживались відповідні заходи для встановлення місця знаходження підозрюваного. Зокрема, сусіди і родичі не допитувались, а також не здійснювались інші слідчі і процесуальні дії, спрямовані на встановлення місцезнаходження Особи 2.

Слідчий суддя зазначає, що одного лише рапорту оперативного працівника, статус якого визначений як внутрішній документ поліції, недостатньо, щоб констатувати факт того, що місцезнаходження підозрюваного невідоме.

Як зазначено в ухвалі, матеріали кримінального провадження навпаки свідчать про те, що місцезнаходження підозрюваного відоме слідчому, а сам Особа 2 лише не отримує повістки про виклик до слідчого, що не може бути підставою для зупинення розслідування у зв’язку з розшуком.

Наведений підхід є обґрунтованим, оскільки одноразова неможливість вручення процесуального документа не може сама по собі свідчити про те, що особа переховується від органів слідства.

Слідчим суддям необхідно враховувати, що однією з підстав зупинення досудового розслідування є тяжка хвороба підозрюваного, яка перешкоджає його участі в кримінальному провадженні, а тому сама лише наявність хвороби, навіть за умови її належного документального підтвердження, не може бути підставою для зупинення досудового розслідування. З огляду на це обґрунтованими є ухвали слідчих суддів, якими скасовуються постанови про зупинення досудового розслідування за тієї умови, що наявність хвороби не перешкоджала участі відповідної особи в кримінальному провадженні.

Так, ухвалою слідчого судді Ленінського районного суду м.Харкова від 8.06.2015 скасовано постанову слідчого про зупинення досудового розслідування, оскільки хвороба підозрюваного не перешкоджала його участі в кримінальному провадженні.

У постанові про зупинення розслідування зазначено, що слідчий дійшов такого висновку на підставі довідки з ХМПНД №16 від 9.02.2015, в якій зазначено, що Особа 5 є інвалідом 2-ї групи за психічним захворюванням, спостерігається у вказаному закладі у зв’язку з тяжким психічним захворюванням, приймає підтримуючу терапію амбулаторно.

Однак такий висновок слідчим зроблено передчасно без врахування всіх обставин справи, яким у постанові не дано належної оцінки. Слідчий суддя вважає, що постанова слідчого СВ Ленінського РВ ГУ МВС в Харківській області Особи 3 від 28.03.2015 є передчасною, винесена без достатніх даних для висновку про те, що хвороба Особи 2 перешкоджає його участі в кримінальному провадженні, і це не підтверджується відповідним медичним висновком.

Таким чином, результат ретельного аналізу документів, пов’язаних з визначенням стану підозрюваного, дав підстави для висновку про те, що наявність тривалого захворювання не може в конкретному випадку бути розцінена як підстава для зупинення досудового розслідування, оскільки не є перешкодою для участі особи в кримінальному провадженні.

Також слід звернути увагу на питання зупинення досудового розслідування в кримінальних провадженнях щодо декількох підозрюваних, оскільки зупинення розслідування в таких випадках з підстав, які стосуються лише одного підозрюваного, фактично можуть перешкодити реалізації своїх прав у кримінальному провадженні іншому підозрюваному. З огляду на це в судовій практиці розгляду аналізованої категорії справ трапляються випадки скасування постанов слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування, якщо таке зупинення було зумовлено підставами стосовно одного підозрюваного у провадженнях, які здійснюються щодо декількох підозрюваних.

Так, слідчим суддею Старобільського районного суду Луганської області від 25.04.2016 скасовано постанову слідчого про зупинення досудового розслідування з таких підстав.

Відповідно до п.1 ч.1ст. 280 КПК досудове розслідування може бути зупинене після повідомлення особі про підозру в разі, якщо підозрюваний захворів на тяжку хворобу, яка перешкоджає його участі в кримінальному провадженні, за умови підтвердження цього відповідним медичним висновком.

Наявність хвороби повинна бути підтверджена належним чином оформленими медичними документами: довідкою лікаря, медичним висновком, висновком експерта.

Питання про зупинення досудового розслідування може вирішуватися за умови такого перебігу хвороби, котрий на даний момент вимагає госпіталізації хворого, про що має бути зазначено в медичних документах.

Проте не можна погодитись з висновком слідчого про зупинення досудового розслідування в цілому, стосовно двох підозрюваних, за відсутності можливості брати участь в досудовому розслідуванні тільки в підозрюваного Особи 4, без виконання приписів ст.217 КПК.

Прийняте слідчим суддею рішення є обґрунтованим, оскільки в разі прийняття відповідного процесуального рішення слідчого необхідно було з’ясувати можливість виділення матеріалів досудового розслідування щодо особи, хвороба якої зумовила зупинення такого розслідування, оскільки цього вимагають положення ч.3 ст.280 КПК, в якій встановлено, що якщо у кримінальному провадженні є два або декілька підозрюваних, а підстави для зупинення стосуються не всіх, прокурор має право виділити досудове розслідування і зупинити його стосовно окремих підозрюваних.

В деяких випадках відповідно до п.2 ч.1 ст.303 КПК слідчий суддя за скаргами уповноважених на це осіб перевіряє підстави для скасування постанов про зупинення досудового розслідування з огляду на фактичну зміну підстав, які стали основою процесуальних рішень про таке зупинення. Зокрема, це стосується реалізації положень ст.282 КПК, згідно з якою, якщо підстави для зупинення досудового розслідування перестали існувати, зупинене досудове розслідування відновлюється постановою слідчого, прокурора.

З наведених підстав слідчий суддя Ужгородського міськрайонного суду прийняв ухвалу від 9.10.2015, якою скасував постанову про закриття кримінального провадження з таких підстав.

В ході розгляду скарги встановлено, що 27.12.2012 старшим слідчим СВ Ужгородського МВ УМВС в Закарпатській області майором міліції Особі 5 винесено постанову про зупинення досудового розслідування в кримінальному провадженні №12012070030000242, відомості про яке внесено до ЄРДР 06.12.2012, та оголошення розшуку підозрюваного Особи 1.

25.09.2015 старшим слідчим СВ Ужгородського МВ УМВС в Закарпатській області майором міліції Особі 5 винесено постанову про відмову в задоволенні клопотання адвоката Особи 3 про відновлення досудового розслідування в кримінальному провадженні №12012070030000242 від 06.12.2012.

Зазначена постанова мотивована тим, що не встановлено місцезнаходження Особи 1, постанова про зупинення досудового розслідування слідчим суддею не скасована, потреби в проведенні слідчих дій у кримінальному провадженні немає.

Водночас у ході розгляду скарги також встановлено, що 16.06.2015 нотаріусом Єлізовського округу Камчатського краю Особі 4, який діє на підставі ліцензії №6, виданої 16.12.2005 ГУ Федеральної реєстраційної служби Камчатської області в Корякському автономному окрузі, та наказу №9 Управління Міністерства юстиції Камчатського краю від 25.01.2011, посвідчено документ «ЗГОДА» на звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст.49 КК, яку надав Особа 1, який проживає за адресою: Російська Федерація, Камчатський край, за Адресою 2, який особисто з’явився до нотаріуса та власноручно підписав зазначену згоду в присутності нотаріуса.

З огляду на вищенаведене та враховуючи, що з досліджених в ході розгляду скарги матеріалів, доданих до скарги, встановлено, що підозрюваний Особа 1 проживає за адресою: Російська Федерація, Камчатський край, за Адресою 2, тобто місцезнаходження підозрюваного відоме, слідчий суддя робить висновок, що підстави для зупинення досудового розслідування перестали існувати, а тому скарга є обґрунтованою та підлягає частковому задоволенню, а саме — в частині скасування постанови слідчого про зупинення досудового розслідування.

Таким чином, під час досудового розслідування слідчі судді перевіряють не лише підстави зупинення досудового розслідування, а й забезпечують належне процесуальне реагування на випадки, коли такі підстави перестають існувати.

За результатами аналізу судової практики, крім іншого, виявлено випадки необґрунтованої відмови у відкритті провадження за скаргою на зупинення кримінального провадження. Слідчий суддя Новокаховського міського суду Херсонської області ухвалою від 20.03.2015 відмовив у відкритті провадження за скаргою адвоката Особи 1 в інтересах Особи 2 на постанови слідчого СВ Новокаховського МВ УМВС в Херсонській області про зупинення кримінального провадження від 25.12.2014 та від 29.01.2015.

Мотиви прийнятого рішення, з огляду на текст зазначеної ухвали, полягали в тому, що заявник звертається до суду зі скаргою на постанову про зупинення кримінального провадження, проте відповідно до п.2 ч.1 ст.303 КПК передбачено оскарження рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування, тобто ст.303 КПК не передбачено оскарження рішення слідчого про зупинення кримінального провадження.

Враховуючи те що КПК не передбачає процесуального механізму зупинення кримінального провадження під час досудового розслідування, некоректне формулювання скаржником вимоги фактично стало підставою для відмови у відкритті провадження, що є неприпустимим.

3. Оскарження постанов слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження

Процесуальна можливість оскарження рішень слідчого та прокурора про закриття кримінального провадження регламентована пп.3, 4 ч.1 ст.303 КПК, при цьому суб’єктами оскарження відповідного рішення слідчого є заявник, потерпілий, його представник, законний представник, а прокурора — заявник, потерпілий, його представник, законний представник, підозрюваний, його захисник чи законний представник.

Підстави та порядок закриття кримінального провадження встановлені у ст.284 КПК, яка, крім іншого, визначає випадки, коли закриття провадження уповноважений здійснювати слідчий, а коли — прокурор. Так, відповідно до ч.4 ст.284 КПК cлідчий приймає постанову про закриття кримінального провадження з підстав, передбачених пп.1, 2, 4, 9 ч.1 ст.284 КПК, якщо в цьому кримінальному провадженні жодній особі не повідомлялося про підозру, а прокурор — щодо підозрюваного з підстав, передбачених ч.1 ст.284 КПК.

Також під час розгляду аналізованого виду скарг слідчі судді враховують положення ч.2 ст.9 КПК, яка встановлює, що прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов’язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень. Враховуючи те що процесуальне рішення про закриття кримінального провадження має істотне значення для кримінального провадження, слідчі судді при розгляді скарги на відповідні постанови з’ясовують питання дотримання вимог щодо всебічності та повноти дослідження, оскільки така неповнота може призвести до прийняття необґрунтованого рішення про закриття кримінального провадження.

Таким чином, правова природа аналізованого виду оскарження процесуального рішення слідчого та прокурора передбачає необхідність перевірки не лише дотримання процесуального порядку закриття кримінального провадження посадовими особами органів досудового розслідування, а й підстав його закриття.

Недотримання відповідних вимог зумовлює прийняття слідчими суддями рішень про скасування постанов слідчого, прокурора. Ухвалою слідчого судді Ічнянського районного суду Чернігівської області від 3.08.2015 задоволено скаргу П. про скасування постанови слідчого Ш. про закриття кримінального провадження від 29.04.2015 за фактом пошкодження малолітніми особами належного їй автомобіля. Скарга задоволена з тих підстав, що в ході досудового слідства слідчим не в повному обсязі зазначено і не доведено спосіб та інші обставини вчиненого кримінального правопорушення. Малолітніх осіб у присутності законних представників, педагога або психолога слідчий не опитував. Не встановлено та не опитано інших осіб, які могли бути очевидцями вчиненого кримінального правопорушення. При винесенні рішення слідчий послався на допит свідків, які є родичами малолітніх дітей і допит яких проводився працівником кримінального розшуку, а не особисто слідчим.

Разом з тим у судовій практиці є випадки скасування постанов про закриття кримінального провадження не лише з огляду на їх необґрунтованість, а й через їх неналежну мотивованість, як цього вимагає ч.5 ст.110 КПК.

Ухвалою слідчого судді Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 28.10.2015 задоволено скаргу Б. на постанову слідчого СВ Глухівського МВ УМВС в Сумській області про закриття кримінального провадження. Рішення мотивоване тим, що закриття кримінального провадження не відповідає вимогам ст.110 КПК, оскільки мотивувальна частина оскаржуваної постанови не містить відомостей про мотиви прийняття постанови, їх обґрунтування, а доводи скарги про неповноту досудового розслідування та передчасність рішення про закриття кримінального провадження є обґрунтованими.

Водночас в інших випадках, а саме — за умови констатації всебічності, повноти з’ясування обставин кримінального провадження, належного мотивування винесених постанов, слідчі судді приймали обґрунтовані рішення про відмову в задоволенні скарг на постанову про закриття кримінального провадження.

Ухвалою слідчого судді Кіровського районного суду м.Кіровограда від 27.03.2015 відмовлено в задоволенні скарги Р. на постанову слідчого СВ Кіровоградського МВ УМВС в Кіровоградській області про закриття кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.120 КК. У ході вивчення матеріалів кримінального провадження та заслухавши скаржника, слідчий суддя дійшов висновку, що орган досудового розслідування правильно надав оцінку фактичним обставинам справи і наявним доказам та зробив висновок, що під час досудового слідства проведено всі необхідні слідчі дії, а тому скарга задоволенню не підлягає. Ухвала слідчого судді оскаржувалась в апеляційному порядку, яким установлено, що рішення суду є законним і обґрунтованим, а тому воно залишено без змін.

Особливість розгляду цієї категорії скарг полягає в тому, що КПК передбачає альтернативний порядок оскарження постанов про закриття кримінального провадження, оскільки відповідно до ч.6 ст.284 КПК прокурор протягом 20 днів з моменту отримання копії постанови має право її скасувати у зв’язку з незаконністю чи необґрунтованістю. Постанова слідчого про закриття кримінального провадження також може бути скасована прокурором за скаргою заявника, потерпілого, якщо така скарга подана протягом 10 днів з моменту отримання заявником, потерпілим копії постанови. Таким чином, крім процесуальної можливості оскаржити постанову слідчого про закриття кримінального провадження до слідчого судді, відповідна особа може оскаржити таку постанову і звернувшись до прокурора. Враховуючи наведе, у судовій практиці непоодинокими є випадки, коли під час розгляду слідчим суддею скарги на постанову слідчого про закриття кримінального провадження виявляється, що ця постанова вже скасована прокурором, що призводить до закриття провадження з розгляду скарги слідчим суддею.

Ухвалою слідчого судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 4.08.2015 закрито провадження за скаргою Я. на постанову слідчого СВ Красноармійського МВ ГУ МВС в Донецькій області П. від 27.07.2015 про закриття кримінального провадження №12015050410001385. Рішення мотивоване тим, що на день розгляду скарги прокурор своєю постановою скасував постанову слідчого про закриття кримінального провадження, що відповідно до ч.2 ст.305 КПК є підставою для закриття провадження.

Разом з тим результати аналізу судової практики свідчать, що за умови встановлення наведених обставин, крім рішення про закриття провадження, слідчі судді приймали рішення про залишення скарги без розгляду або про відмову в задоволенні скарги. Як було зазначено у підрозд.1.3 цього узагальнення, враховуючи те, що ст.305 КПК, у тому числі для випадків розгляду такої скарги, передбачає процесуальну можливість закриття провадження, саме таке процесуальне рішення слід приймати за відповідних обставин.

Складності в судовій практиці виникають під час вирішення питання дотримання строків звернення зі скаргою на постанову про закриття провадження. Відповідно до ч.1 ст.304 КПК скарга на рішення слідчого чи прокурора може бути подана особою протягом 10 днів з моменту прийняття рішення. Якщо рішення слідчого чи прокурора оформлюється постановою, строк подання скарги починається з дня отримання особою її копії. Однак у судовій практиці частими є випадки, коли копія постанови про закриття кримінального провадження надсилається особі у спосіб, який унеможливлює встановлення дати отримання, наприклад, в разі надсилання копії постанови звичайним, а не рекомендованим листом.

У таких випадках за відсутності чітких документальних підтверджень пропуску встановленого строку слідчим суддям доцільно розглядати скарги на постанови про закриття кримінального провадження по суті й уникати визначення моменту початку перебігу строку оскарження датою винесення постанови. Разом з тим результати аналізу ухвал слідчих суддів свідчать про те, що висновок щодо пропуску встановленого процесуального строку не завжди належним чином підтверджується матеріалами відповідних скарг. Так, слідчий суддя Сихівського районного суду м.Львова ухвалою від 13.01.2016 повернув скаргу на постанову слідчого про закриття кримінального провадження за таких обставин. Як зазначено в ухвалі, «Особа 1 звернулася до суду лише 12.01.2015, та з доданих до скарги документів не вбачається, коли саме копія оскаржуваної постанови від 25.12.2015 отримана скаржником, доходжу висновку щодо відсутності правових підстав з розгляду останньої по суті, та таку скаргу слід повернути особі, яка її подала, у зв’язку з пропуском десятиденного строку для її подання, встановленого ч.1 ст.304 КПК». Отже, з огляду на зазначену слідчим суддею обставину щодо неможливості встановлення дати одержання постанови про закриття кримінального провадження, підстав для констатації пропуску встановленого строку в наведеному випадку було недостатньо.

Окрему увагу слідчі судді приділяють питанню суб’єкта, який відповідно до положень КПК наділений повноваженням оскаржити постанову слідчого про закриття кримінального провадження. Зокрема, це стосується питання участі в такому провадженні представника потерпілого. Слідчий суддя Залізничного районного суду м.Львова ухвалою від 2.02.2016 повернув скаргу на постанову слідчого про закриття кримінального провадження. Своє рішення слідчий суддя обґрунтовував тим, що скарга подана Особою 1 в інтересах потерпілої в кримінальному провадженні №12015140060000429 Особаи 2, при цьому вказано, що Особа 1 є представником потерпілої, на підтвердження чого до скарги додано довіреність від 21.08.2013. Разом з тим відповідно до ст.58 КПК потерпілого у кримінальному провадженні може представляти представник — особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником, тобто згідно з вимогами ст.45 КПК лише адвокат, відомості про якого внесено до Єдиного реєстру адвокатів.

При цьому відповідно до ч.3 ст.58 КПК повноваження представника потерпілого на участь у кримінальному провадженні, якщо таким представником є особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні, підтверджуються документами, передбаченими ст.50 цього кодексу: свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю; ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Таким чином, з огляду на зазначене Особа 1 не є представником потерпілого в розумінні ст.58 КПК, а отже, згідно зі ст.303 КПК не наділена правом звертатись зі скаргою на рішення слідчого про закриття кримінального провадження.

Враховуючи важливість інституту закриття кримінального провадження для належної реалізації прав осіб, пов’язаних із учиненням кримінального правопорушення, ухвали слідчих суддів, які постановляють за результатами розгляду скарги на постанову про закриття кримінального провадження, мають містити відповіді на всі доводи скаржника, які зумовили звернення до слідчого судді. Прикладом мотивованого судового рішення в цьому контексті є ухвала слідчого судді Теплицького районного суду Вінницької області від 7.04.2015, в якій надано відповідь на всі наведені у скарзі твердження щодо незаконності постанови про закриття кримінального провадження та здійснено логічну і правову перевірку прийнятого прокурором рішення, як цього вимагає КПК.

Беручи до уваги те, що постанова про закриття кримінального провадження, яка зумовлена недбалим виконанням процесуальних обов’язків слідчим або прокурором, перешкоджає виконанню завдань кримінального провадження в частині забезпечення того, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності, слідчі судді обґрунтовано скасовують постанови, встановлюючи відповідну недбалість.

Вивчення ухвал слідчих суддів, постановлених за результатами розгляду скарг на рішення про закриття кримінального провадження в частині перевірки підстав відповідного рішення слідчого чи прокурора показало, що підставами скасування слідчими суддями вказаних рішень здебільшого були такі:

невжиття органом досудового розслідування всіх необхідних заходів для збирання доказів і забезпечення повного та всебічного досудового розслідування;

необґрунтованість висновків, які містяться в постанові, щодо обставин, які повинні бути встановлені слідчим, та завчасність висновку про відсутність в діянні складу злочину або відсутність події злочину;

непроведення слідчим необхідного та повного переліку слідчих дій, спрямованих на встановлення істини у справі;

непризначення та непроведення необхідних експертиз, ненадання експерту порівняльних зразків для проведення судової експертизи, що є підставою для надання експертом повідомлення про неможливість проведення експертизи, та деякі інші.

Слідчий суддя Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська ухвалою від 9.06.2015 скасував постанову про закриття кримінального провадження, винесену слідчим в ОВС слідчого відділу слідчого управління прокуратури Дніпропетровської області, з огляду на такі обставини.

У ході здійснення кримінального провадження не вирішено по суті клопотань Особи 1, не вирішено питання щодо визнання його потерпілим у кримінальному провадженні.

До того ж у матеріалах кримінального провадження є ухвала Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 5.11.2014 (вступна та резолютивна частини), якою скаргу заявника задоволено та зобов’язано прокуратуру Дніпропетровської області розглянути клопотання Особи 1 про визнання потерпілим. Повний текст ухвали та докази її виконання в матеріалах кримінального провадження відсутні.

Долучені до кримінального провадження документи не є належним чином засвідченими та не вказано, на підставі чого їх долучено до матеріалів кримінального провадження, а в прийнятій постанові не обґрунтовано, яким чином вони спростовують доводи заявника.

Слід зазначити, що слідчим у кримінальному провадженні не було ініційовано проведення перевірки дій посадових осіб правоохоронного органу щодо дій, на які вказує заявник з метою встановлення факту допущення порушень.

Привертає увагу й те, що слідчим взагалі не було зібрано будь-яких характеризуючих матеріалів щодо співробітників прокуратури Солонянського району Дніпропетровської області, на порушення законодавства якими вказує заявник.

Слідчі судді в окремих випадках обґрунтовано наголошують на недостатній мотивованості прийнятого рішення про закриття кримінального провадження, зокрема у зв’язку з нереагуванням на попередньо постановлені ухвали слідчих суддів, якими у відповідних провадженнях вже скасовувались постанови про закриття кримінальних проваджень. Так, ухвалою слідчого судді Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 30.01.2015 скасовано постанову про закриття кримінального провадження з урахуванням, зокрема, того, що в цій постанові не вказано взагалі мотивів прийняття такої постанови та обґрунтування щодо відсутності в діях посадових осіб складу злочину. Слідчий не відобразив у постанові, чому він взяв до уваги одні докази у справі і критично поставився до інших, у тому числі до доводів заявника.

Слідчі судді, перевіряючи доводи скаржників, обґрунтовано надають оцінку не лише повноті вчинених під час досудового розслідування дій, а й правильності здійснення правової оцінки встановлених обставин під час досудового розслідування. У свою чергу, нездійснення таких дій слідчими суддями зумовлює скасування відповідних ухвал за результатами їх перегляду в апеляційному порядку. Так, підставою для скасування рішення слідчого судді колегією суддів Апеляційного суду Запорізької області стало те, що «в постанові про закриття кримінального провадження слідчим не наведено належних доводів на обґрунтування свого висновку про те, що Особа 3 вживав алкогольні напої вже після дорожньо-транспортної пригоди, а не здійснював управління автомобілем у стані алкогольного сп’яніння, на що правильно вказала потерпіла Особа 2 у своїй скарзі. Слідчим доводи потерпілої належним чином не досліджені».

Також у судовій практиці розгляду аналізованої категорії справ має значення підстава закриття кримінального провадження, зокрема в разі закриття кримінального провадження у зв’язку зі смертю. Так, відповідно до п.5 ч.1 ст.284 КПК кримінальне провадження у зв’язку зі смертю підозрюваного, обвинуваченого закривається, крім випадків, якщо таке провадження є необхідним для реабілітації померлого. Таким чином, за умови оскарження постанови про закриття кримінального провадження родичами особи, стосовно якої таке провадження здійснювалось, з тих мотивів, що кримінальне провадження є необхідним для реабілітації померлого, слідчі судді повинні надавати належну оцінку цій обставині та особливостям підстави закриття кримінального провадження, передбаченої п.5 ч.1 ст.284 КПК. Неврахування зазначеного зумовлює обґрунтоване скасування ухвал слідчих суддів за результатами їх перегляду в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 28.12.2015 скасовано ухвалу слідчого судді, оскільки, як зазначила колегія суду апеляційної інстанції, при вирішенні питання про закриття кримінального провадження щодо підозрюваного Особи 3 не було з’ясовано думку його близьких родичів щодо закриття цього провадження з нереабілітуючих Особою 3 підстав, постанова про закриття кримінального провадження щодо нього є передчасною, а отже незаконною.

Таким чином, апеляційні вимоги щодо необхідності скасування постанови про закриття кримінального провадження щодо Особи 3 є слушними, а висновки слідчого судді про те, що рішення прокурора про закриття кримінального провадження щодо підозрюваного Особи 3 не стало перешкодою для продовження досудового розслідування відповідного кримінального провадження, є помилковими, оскільки суперечать змісту кримінального процесуального закону.

Відповідно до ч.3 ст.307 КПК ухвала про відмову в задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в апеляційному порядку. При цьому в апеляційному порядку може бути оскаржена лише ухвала слідчого судді, якою відмовлено в задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження, у свою чергу, ухвала про задоволення такої скарги апеляційному оскарженню не підлягає. З огляду на це, суди апеляційної інстанції обґрунтовано відмовляють у відкритті провадження з розгляду апеляційних скарг на ухвали слідчих суддів про задоволення скарг на постанови слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження.

Результати аналізу апеляційного перегляду зазначених ухвал слідчих суддів свідчать про те, що підставами їх скасування є як необґрунтованість, так і неналежна вмотивованість.

Так, скасовуючи ухвалу слідчого судді Зарічного районного суду м.Суми від 6.02.2015 та постанову слідчого про закриття кримінального провадження, Апеляційний суд Сумської області зазначив, що слідчим суддею не наведено обставин із посиланням на докази, мотиви неврахування окремих доказів, мотиви з яких слідчий суддя не взяв до уваги доводи скаржника, і мотиви, з яких він виходив при постановленні ухвали, а орган досудового розслідування, закриваючи кримінальне провадження, в повному обсязі не з’ясував зазначені заявником обставини вчиненого кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.365 КК, що ставить під сумнів законність постанови про закриття кримінального провадження (провадження №11-сс/788/51/15).

(Далі буде)

Голова                                                 Б.ГУЛЬКО
Секретар пленуму                        Д.ЛУСПЕНИК

Поширити дану публікацію


Рейтинг@Mail.ru
WP Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com