Рейтинг@Mail.ru
ВС назвав особливості укладення договорів про розпорядження спільним майном – Рада адвокатів Чернігівської області

ВС назвав особливості укладення договорів про розпорядження спільним майном

ВС назвав особливості укладення договорів про розпорядження спільним майном

Відсутність нотаріально посвідченої згоди на укладення правочину позбавляє співвласника необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном.

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

6 листопада 2019 року м.Київ №554/12806/15-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — ПОГРІБНОГО С.О. (суддя-доповідач),

суддів: ГУЛЕЙКОВА І.Ю., ОЛІЙНИК А.С., УСИКА Г.І., ЯРЕМКА В.В. —

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 1 на рішення Октябрського районного суду м.Полтави від

21.06.2017 та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 24.07.2017.

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У вересні 2015 року Особа 1 звернулася до суду із позовом про визнання договору недійсним та усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що 1.07.2011 Особа 1 за договором купівлі-продажу придбала квартиру за Адресою 1. На момент придбання зазначеної квартири вона перебувала у шлюбі з Особою 3, тому квартира є їхньою спільною сумісною власністю. 16.10.2012 шлюб розірвано. У липні 2013 року їй стало відомо, що у зазначену квартиру вселилася та проживає донька Особи 3, Особа 2 (на момент ухвалення оскаржуваних рішень — Особа 2), на підставі договору відповідального зберігання з правом користування від 1.07.2011, укладеного між Особою 3 та Особою 2. Оскільки згоди на вселення та проживання Особи 2 у квартирі вона не давала, тому просила визнати договір відповідального зберігання з правом користування від 1.07.2011 недійсним, усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення Особи 2 з квартири за Адресою 1 без надання їй іншого житла.

Стислий виклад заперечень відповідача

Особа 2 позов не визнала, вважала його необґрунтованим та таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.

Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Октябрського райсуду від 21.06.2017 позовна заява Особи 1 задоволена частково. Визнано недійсним договір відповідального зберігання з правом користування від 1.07.2011, укладений між Особою 3 та Особою 2. У задоволенні інших позовних вимог щодо усунення перешкод у користуванні майном відмовлено за недоведеністю.

Рішення суду першої інстанції у частині задоволення позову обґрунтовувалось тим, що спірний договір укладений без згоди другого з подружжя, що суперечить вимогам чинного законодавства. Відмовляючи у позові в частині усунення перешкод шляхом виселення, суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не доведено в судовому засіданні та не надано доказів того, що відповідач чинить їй будь-які перешкоди у користуванні та розпорядженні житлом.

Ухвалою АСПО від 24.07.2017 апеляційну скаргу Особи 1 відхилено. Рішення Октябрського райсуду від 21.06.2017 залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції, переглянувши справу у межах доводів апеляційної скарги у частині відмови у задоволенні позову, погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову про усунення перешкод шляхом виселення. Суд апеляційної інстанції зазначив, що Особою 1 не надано належних та допустимих доказів наявності перешкод з боку відповідача у користуванні позивачем спірною квартирою. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що іншим співвласником квартири Особи 3 не заперечується право Особи 2 на проживання у квартирі.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Особа 1 у серпні 2017 року подала до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, змінити зазначені рішення, позов задовольнити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що суди дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову у частині виселення відповідача, оскільки вона визнала факт проживання у спірній квартирі. Окрім цього, визнавши договір недійсним, правова підстава користування спірною квартирою відповідачем відпала. Позивач не давала згоди на укладення спірного договору, на вселення відповідача з інших підстав у квартиру, з огляду на що вона підлягає виселенню.

Відзив на касаційну скаргу не надходив <…>.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної

інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 1.07.2011 між Особою 6 та Особою 1, яка діяла зі згоди чоловіка Особи 3, укладено договір купівлі-продажу квартири за Адресою 1, який посвідчено приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Колотіловим О.М.

Квартира за Адресою 1 є спільним майном подружжя Особи 1 та Особи 3.

Довіреністю від 1.07.2011 Особа 1 за попередньою усною домовленістю уповноважила Особу 2 бути її представником в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування, в усіх установах, підприємствах та організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, в тому числі житлово-комунального господарства, в бюро технічної інвентаризації з питань, пов’язаних з державною реєстрацією за нею права власності на належну їй квартиру №27 у зазначеному будинку.

1.07.2011 між Особою 3 та Особою 2 укладено договір

відповідального зберігання з правом користування, згідно з яким замовник передав, а виконавець прийняла на відповідальне зберігання на 10 років квартиру за Адресою 1.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Згідно з ч.3 ст.65 СК для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї (ч.4 ст.65 СК).

Відповідно до ч.4 ст.369 ЦК правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відповідно до правового висновку Великої палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 21.11.2018 у справі №372/504/17, у якому ВС відійшов від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 7.10.2015 у справі №6-1622цс15, від 27.01.2016 у справі №6-1912цс15 та від 30.03.2016 у справі №6-533цс16. В них ВСУ дійшов висновку про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відступаючи від правового висновку ВСУ, викладеного у наведених справах, ВП ВС зазначила, що він суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток, та вважала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до ч.4 ст.369, ст.215 ЦК надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов’язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи — контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Статтею 202 ЦК визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до чч.1 та 2 ст.207 ЦК правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За положеннями чч.1 та 2 ст.215 ЦК, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1—3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу.

Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що спірний договір щодо квартири, яка є спільною власністю подружжя, укладений за відсутності письмової згоди другого з подружжя, дійшли правильного висновку про визнання його недійсним.

Відповідно до ч.1 ст.236 ЦК нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Отже, враховуючи, що єдиною правовою підставою користування Особа 2 спірною квартирою був визнаний недійсним договір, законні й обґрунтовані підстави для продовження користування нею у відповідача відсутні.

Згідно зі ст.41 Конституції кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст.316 ЦК правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ст.317 ЦК).

Згідно з положеннями ст.391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

За змістом ст.156 ЖК Української РСР, члени сім’ї власника житлового будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються житловим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім’ї вправі вселяти в займане ним житлове приміщення інших членів сім’ї. На вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

З урахуванням наведеного, враховуючи, що спірна квартира належала позивачу на праві спільної сумісної власності, на вселення іншої повнолітньої особи необхідна була згода Особи 1, однак судами не встановлено, що така згода була надана, не містять відповідних доказів і матеріали справи.

В оцінці доводів касаційної скарги ВС також враховано, що спірний договір відповідального зберігання фактично укладений між сторонами з метою уникнення необхідності застосувати положення ст.156 ЖК Української РСР, а саме — отримання згоди іншого співвласника на вселення у квартиру відповідача, що доводить недобросовісну поведінку іншого співвласника та реалізацію його прав на шкоду іншим особам.

У правовому висновку ВСУ, який викладений у постанові від 22.06.2017 у справі №6-2010цс16, зазначено, що відповідно до ч.1 ст.109 ЖК Української РСР виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. У ч.3 ст.116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли житлове приміщення, виселяють без надання їм іншого житлового приміщення. Такими, що самоправно зайняли житлове приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме — без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов’язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття житлової площі.

Таким чином, з урахуванням того, що єдина правова підстава для вселення у спірну квартиру — договір відповідального зберігання з правом користування від 1.07.2011 — є недійсним, інші підстави для вселення та користування квартирою Особи 2 відсутні, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для усунення перешкод шляхом виселення є необґрунтованими, а тому рішення у цій частині вимог підлягають скасуванню з ухваленням нового — про задоволення позову.

Рішення у частині задоволення позову заявником не оскаржувались та з урахуванням положень ст.400 ЦПК не переглядалось.

За змістом ст.412 ЦПК, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно з пп.«б», «в» п.4 ч.1 ст.416 ЦПК резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається в тому числі і з нового розподілу судових витрат, понесених у зв’язку із розглядом справи у судах першої інстанції та апеляційної інстанцій, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв’язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Враховуючи, що ВС зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги, то судові витрати у вигляді судового збору за подання касаційної скарги у сумі 1169,24 грн. підлягають стягненню із Особи 2 на користь Особи 1.

Керуючись стст.400, 409, 412, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити частково.

Рішення Октябрського районного суду м.Полтави від 21.06.2017 та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 24.07.2017 в частині відмови у задоволенні позову про усунення перешкод шляхом виселення скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов Особи 1 у частині вимог про усунення перешкод шляхом виселення задовольнити.

Виселити Особу 2 з квартири за Адресою 1 без надання їй іншого житлового приміщення.

Стягнути з Особи 2 на користь Особи 1 судові витрати у вигляді судового збору за подання касаційної скарги у сумі 1169,24 грн.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Закон і бізнес

Поширити дану публікацію


Рейтинг@Mail.ru
WP Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com