Рейтинг@Mail.ru
Тривале проживання в гуртожитку є підставою вважати відповідне житло власністю, – ВС – Рада адвокатів Чернігівської області

Тривале проживання в гуртожитку є підставою вважати відповідне житло власністю, – ВС

Тривале проживання в гуртожитку є підставою вважати відповідне житло власністю, – ВС

Виселення зі спірної кімнати в гуртожитку є невиправданим утручанням у право особи на повагу до житла. Такий висновок зробив ВС в постанові №521/10070/14.

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

23 січня 2018 року м.Київ №521/10070/14

Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — ЧЕРВИНСЬКОЇ М. Є.,
суддів: ЖУРАВЕЛЬ В.І., КОРОТУНА В.М., КРАТА В.І., КУРИЛО В.П. (суддя — доповідач),

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 1 на рішення Апеляційного суду Одеської області від 14.06.2016,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2014 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до комунального підприємства «Житлово-комунальна служба «Черьомушки», Одеської міської ради, треті особи без самостійних вимог на стороні відповідачів: Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради, Особа 2, про зобов’язання не чинити перешкоди в користуванні та проживанні в кімнаті за Адресою 1.

Позовна заява мотивована тим, що Особа 1 із 2000 року без реєстрації шлюбу проживала разом з Особою 3 в кімнаті за Адресою 1. Інформація 1 Особа 3 помер. Після його смерті Особа 1 звернулася до начальника КП «ЖКС «Черьомушки» з проханням про її реєстрацію за місцем фактичного проживання в спірній кімнаті як члена сім’ї Особи 3, однак їй було відмовлено та запропоновано виселитись із зазначеної кімнати. Крім того, Одеською міською радою їй було також відмовлено в праві на проживання та реєстрацію за вказаною адресою.

30.09.2014 КП «ЖКС «Черьомушки» звернулося до суду із зустрічною позовною заявою про виселення Особи 1 із самоправно зайнятого приміщення — кімнати за Адресою 1 — та стягнення судового збору.

Зустрічний позов мотивовано тим, що Особа 1 самовільно, без відповідних правових підстав проживає в кімнаті за Адресою 1.

12.11.2015 Малиновський районний суд м.Одеси позов Особи 1 задовольнив частково. Визнав право користування та постійного проживання на законних підставах Особи 1 у квартирі за Адресою 1.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову КП «ЖКС «Черьомушки» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що Особа 3 та Особа 1 з 2000 року до Інформація 1 проживали разом у кімнаті за Адресою 1, вели спільне господарство, тому позивачка набула права проживання та користування вказаним житловим приміщенням нарівні з Особою 3.

14.06.2016 рішенням Апеляційного суду Одеської області рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 12.11.2015 скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову Особи 1 відмовлено. Зустрічний позов КП «ЖКС «Черьомушки» до Особи 1 задоволено. Виселено Особу 1 із самовільно зайнятої кімнати за Адресою 1 без надання їй іншого житлового приміщення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що Особа 1 не отримала дозволу адміністрації та профспілкового комітету на проживання в кімнаті за Адресою 1 та не є членом сім’ї Особи 3 у розумінні ст.3 Сімейного кодексу, оскільки з 1986 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з Особою 5 до 10.11.2014. Таким чином, суд дійшов висновку, що Особа 1 не набула права проживання та користування спірним житловим приміщенням.

У жовтні 2016 року Особа 1 подала до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну каргу, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 14.06.2016 і залишити в силі рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 12.11.2015.

У касаційній скарзі Особа 1 посилається на те, що суд не застосував до спірних правовідносин положення закону «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», згідно зі ст.19 якого заборонено виселення, переселення та відселення мешканців гуртожитків без надання їм іншого житла, придатного для постійного проживання; суд не визначився з правовим режимом майна осіб, що проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, та не застосував до спірних правовідносин положення ст.74 СК; вважає себе добросовісним набувачем спірного майна — кімнати за Адресою 1.

Підпунктом 4 п.1 розд.XIII «Перехідні положення» ЦПК в редакції закону від 3.10.2017 №2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в цивільних справах, які подані й розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією кодексу, передаються до КЦС та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією кодексу.

Відповідно до ст.388 ЦПК судом касаційної інстанції в цивільних справах є ВС.

21.12.2017 справа передана до ВС.

Згідно із ч.3 ст.3 ЦПК провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час учинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Положеннями ч.2 ст.389 ЦПК передбачено: підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно із ч.1 ст.402 ЦПК в суді касаційної інстанції скарга розглядає-ться за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням ст.400 цього кодексу.

Статтею 263 ЦПК встановлено, що судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим кодексом.

При виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах ВС.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним нормам процесуального права рішення апеляційного суду не відповідає.

Апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги КП «ЖКС «Черьомушки» про виселення Особи 1 із кімнати за Адресою 1, виходив із того, що вона самоправно зайняла спірне приміщення. Однак такі висновки суду спростовуються матеріалами справи.

Зокрема, судом установлено, що 15.12.2004 КП «ДЕЗ «Малиновський» передало ТОВ «Мрія-2» будинок за Адресою 1 на строк з 1.12.2004 до 31.12.2029 для використання під гуртожиток. Додатковою угодою від 1.02.2009 унесено зміни до п.1.2 договору, строк дії договору був змінений до 1.02.2012.

5.04.2007 Одеською міською радою прийнято рішення №1165-V «Про реорганізацію комунальних підприємств «ДЕЗ «Арнаутське», «ДЕЗ «Жовтневе», «ДЕЗ «Північне», «ДЕЗ «Зоряне», «ДЕЗ «Чубаївське», «ДЕЗ «Вузівське», «ДЕЗ «Черьомушки», «ДЕЗ «Малиновське», «ДЕЗ «Південно-Західне», «ДЕЗ «Чорноморське», «ДЕЗ «Південне», «ДЕЗ «Марсельське», «ДЕЗ «Цент-ральне», «ДЕЗ «Фонтанське» територіальної громади міста Одеси, зміну назв комунального підприємства «ДЕЗ «Бугаївське», «ДЕЗ «Пересипське» та затвердження їх статутів у новій редакції».

Згідно з пп.1, 3 вказаного рішення КП «ЖКС «Черьомушки» є правонаступником КП «ДЕЗ «Черьомушки», КП «ДЕЗ «Малиновське» та КП «ДЕЗ «Південно-Західне».

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 4.07.2011 у справі №13/17-1603-2011 за позовом КП «ЖКС «Черьомушки» до ТОВ «Мрія-2» про розірвання договору оренди затверджено мирову угоду від 4.07.2011. Згідно з вищевказаною мировою угодою ТОВ «Мрія-2» зобов’язується не допускати порушення умов договору оренди від 15.12.2004 та достроково припинити дію договору оренди від 15.12.2004 №31, а також достроково припинити дію договору за згодою сторін у строк до 31.07.2011.

Згідно з актом прийому-передачі від 12.07.2011 ТОВ «Мрія-2» передало КП «ЖКС «Черьомушки» відокремлений будинок із підсобними приміщеннями, розташований за Адресою 1.

Рішенням Одеської міської ради від 18.06.2013 №3517-IV сімейним гуртожиткам комунальної власності територіальної громади м.Одеси був наданий статус «гуртожиток», зокрема за Адресою 1.

За результатами проведеної інвентаризації гуртожитку, розташованого за вищевказаною адресою на ділянці №3 КП «ЖКС «Черьомушки», станом на 25.11.2011 в кімнаті №113 проживав та був зареєстрований Особа 3 на підставі ордера від 27.08.2010, виданого ТОВ «Мрія».

Згідно з актом Державної інспекції з контролю за цінами від 24.06.2011 №000340 ТОВ «Мрія-2» плата за проживання в гуртожитку за Адресою 1 була розрахована за 2009—2011 роки з урахуванням ліжко-місць. Як убачається з наявних у матеріалах справи квитанцій, Особа 3 починаючи з 2009 року сплачував вартість 4-х ліжко-місць.

З показань свідків, допитаних у судовому засіданні, вбачається, що з 2000 року разом із Особою 3 до дня його смерті — Інформація 1 — у гуртожитку за Адресою 1 проживала Особа 1. Вони проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство. Вказаний факт також підтвердили 18 осіб, які проживають у вказаному гуртожитку та підписали відповідну довідку, вказавши номери кімнат.

Як вбачається з матеріалів справи, Особа 1 у квітні 2014 року зверталася до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області із заявою про реєстрацію за місцем її проживання у квартирі за Адресою 1. Заяву було розглянуто та роз’яснено, які документи необхідно надати для реєстрації.

Таким чином, судами встановлено, що Особа 1 тривалий час проживала в гуртожитку, вважала його своїм житлом.

Відповідно до ч.4 ст.10 ЦПК суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 ро-ку та протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верхов-ною Радою, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до п.1 ст.17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно зі ст.310 ЦК фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, установлених законом.

Відповідно до п.4 ст.31 ЦК фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, установлених законом.

У свою чергу, відповідно до ст.1 Першого протоколу до конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі ст.8 конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ від 2.12.2010 у справі «Кривіцька і Кривіцький проти Украї-ни» в контексті вказаної конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було в законному порядку встановлене, а залежить від фактичних обставин, а саме — існування достатніх і тривалих зв’язків із конкретним місцем. Утрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання в право на житло.

Згідно з конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або які законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі §1 ст.8 конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме — від наявності достатніх та триваючих зв’язків із конкретним місцем (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі «Прокопович проти Росії», п.36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання в право на повагу до житла (див. серед багатьох інших джерел рішення від 13.05.2008 у справі «McCannv. the United Kingdom», п.50) (пп.40, 41 рішення ЄСПЛ від 2.12.2010).

У п.36 рішення від 18.11.2004 у справі «Прокопович проти Росії» ЄСПЛ визначив, що концепція «житла», за змістом ст.8 конвенції, не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. «Житло» — це автономна концепція, що не залежить від класифікації в національному праві. Те, чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило б захист на підставі п.1 ст.8 конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме — від наявності достатніх триваючих зв’язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення від 11.01.95 у справі «Buckley v. the United Kingdom», п.63).

Отже, у справі «Прокопович проти Росії» встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі (незалежно від його правового режиму) є достатньою підставою для того, щоб уважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст.8 конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим утручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Дотримання порядку надання жилої площі в гуртожитку впливає на правовий статус осіб, які в них проживають. Визнання вселення незаконним тягне за собою виселення без надання іншого житла відповідно до стст.116, 132 Житлового кодексу УРСР. Особа, яка вселилася до житлового приміщення гуртожитку без дотримання встановленого порядку, не набуває права користування таким житлом.

Згідно з п.17 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3.06.86 №208, громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають в їх відособленому користуванні, вправі вселити в займані приміщення своїх неповнолітніх дітей. Вселення інших членів сім’ї в указані приміщення допускається лише з дозволу адміністрації, профспілкового комітету й комітету комсомолу підприєм-ства, установи, організації та письмової згоди членів сім’ї громадян, які проживають разом із ним.

Згідно із ч.4 ст.9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Таким чином, суд першої інстанції, встановивши, що Особа 1 вселилася до кімнати за Адресою 1 з підстав, що не суперечать п.17 Примірного положення про гуртожитки, тривалий час користувалася цим житлом — протягом 14 років, дійшов обґрунтованого висновку, що право користування позивача вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії, передбачені п.2 ст.8 конвенції. При цьому виселення позивачки зі спірної житлової кімнати є невиправданим втручанням у її право на повагу до житла.

Апеляційний суд, на порушення стст.303—316 ЦПК (в редакції, чинній на час розгляду справи), на зазначене вище уваги не звернув, дійшов помилкового висновку про те, що Особа 1 самоправно зайняла спірне житлове приміщення, не взяв до уваги, що попередній власник гуртожитку за Адресою 1 не заперечував проти проживання Особи 1 у кімнаті за Адресою 1 разом з Особою 3 та не ставив питання про її виселення.

Частиною 1 ст.413 ЦПК передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково й залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано рішення, яке відповідає закону.

Оскільки апеляційна інстанція скасувала законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, рішення апеляційного суду відповідно до положень ст.413 ЦПК підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення районного суду.

Керуючись стст.413, 416, 419 ЦПК, ВС у складі колегії суддів другої судової палати КЦС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Одеської області від 14.06.2016 скасувати, рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 12.11.2015 залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення апеляційного суду втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.

Поширити дану публікацію


Рейтинг@Mail.ru