ВС висловився щодо втрати дитиною права на користування житлом

Cам по собі факт непроживання не може бути безумовною підставою для визнання неповнолітніх такими, що втратили право користування житлом. Такий висновок зробив ВС в постанові №465/7083/13-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

10 липня 2019 року                           м.Київ                               №465/7083/13-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — ЛУСПЕНИКА Д.Д.,
суддів: ГУЛЬКА Б.І., ВОРОБЙОВОЇ І.А. (суддя-доповідач), ЛІДОВЦЯ Р.А., ЧЕРНЯК Ю.В. —

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 4 на рішення Франківського районного суду м.Львова від 18.05.2016 та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 15.11.2017,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2013 року Особа 1 звернувся до суду з позовом до Особи 4, Особи 5, Особи 6, Особи 7, Особи 8, Особи 9, третя особа — орган опіки та піклування Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням.

Позов мотивовано тим, що відповідачі з 2003 року не проживають у квартирі за Адресою 1, не користуються нею, не беруть участі в оплаті комунальних послуг.

Особа 1 просив визнати Особу 4, Особу 5, Особу 6, Особу 7, Особу 8, Особу 9 такими, що втратили право на користування квартирою за Адресою 1.

У квітні 2015 року Особа 9 звернулася до суду із зустрічним позовом до Особи 1 про вселення.

Зустрічний позов мотивовано тим, що відповідач створює їй перешкоди в користуванні квартирою.

Особа 9 просила вселити її у квартиру за Адресою 1. Виділити кімнату для проживання.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Франківського райсуду від 18.05.2016 позов Особи 1 задоволено частково. Визнано Особу 4, Особу 5, Особу 6, Особу 7, Особу 8 такими, що втратили право користування квартирою за Адресою 1. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Зустрічний позов Особи 9 задоволено частково. Вселено Особу 9 у квартиру за Адресою 1. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Особа 4, Особа 5, Особа 6, Особа 7, Особа 8 непроживають у спірній квартирі без поважних причин з 2003 року, не користуються нею, забрали з квартири всі свої речі, не несуть витрат на її утриманню.

Короткий зміст ухвали апеляційної інстанції

Ухвалою АСЛО від 15.11.2017 апеляційну скаргу Особи 4, яка діє в інтересах неповнолітніх дітей Особи 5 та Особи 6, залишено без задоволення.

Рішення Франківського райсуду від 18.05.2016 залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що Особа 4 добровільно залишила спірну квартиру та не проживає з 2003 року, має ключ від вхідних дверей та може потрапити у квартиру. На підставі стст.71, 72 ЖК Особу 4, Особу 5, Особу 6, Особу 7, Особу 8 слід визнати такими, що втратили право на користування спірним житловим приміщенням у зв’язку з відсутністю у квартирі понад 6 місяців без поважних на те причин.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2017 року Особа 4 подала до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині визнання Особи 4, Особи 5, Особи 6 такими, що втратили право користування спірною квартирою, та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову Особи 1.

Рішення Франківського райсуду від 18.05.2016 та ухвала АСЛО від 15.11.2017 в частині позовних вимог Особи 1 до Особи 7, Особи 8, Особи 9 про визнання їх такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, та зустрічного позову Особи 9 до Особи 1 про вселення заявником не оскаржується, а тому в силу вимог ст.400 ЦПК судом касаційної інстанції не переглядається <…>.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не дали належної оцінки тому, що в матеріалах справи відсутній висновок органу опіки і піклування щодо надання згоди на виселення. Іншого житла, ніж спірна квартира, вони не мають. Судами попередніх інстанцій порушено норми ст.18 закону «Про охорону дитинства», стст.12, 15 закону «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей».

Короткий зміст позиції інших учасників справи

Позивач відзиву на касаційну скаргу не надав.

Фактичні обставини справи, установлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що комунальна квартира за Адресою 1 складається з двох кімнат житловою площею 38,0 м2. Загальна площа квартири — 54,4 м2.

У квартирі зареєстровані Особа 4, Особа 1, Особа 9, Особа 8, Особа 5, Особа 6, Особа 7, що вбачається з довідки з місця проживання про склад сім’ї та прописки, виданої ЛКП «Навколо базару» від 26.08.2015.

Відповідно до актів ЛКП «Навколо базару» від 11.06.2010, 30.05.2013, 9.09.2013, 24.10.2013, 27.12.2013 у квартирі за Адресою 1 не проживають, хоча зареєстровані: Особа 4, Особа 7, Особа 9, Особа 8, Особа 5, Особа 6.

Згідно з актами ЛКП «Навколо базару» від 25.08.2010, 11.11.2010, 27.12.2010 у квартирі за Адресою 1 не проживають, хоча зареєстровані: Особа 4, Особа 7, Особа 8, Особа 5, Особа 6.

Відповідно до акта ЛКП «Навколо базару» від 19.06.2012 зі слів сусідів та Особи 11 установлено, що її сестра Особа 9 не проживає, а приходить в квартиру за Адресою 1. На час обстеження квартири Особа 9 була присутня. Зі слів сусідів у квартирі не проживають Особа 4, Особа 6, Особа 5, Особа 8, Особа 7.

Відповідно до посвідчення Особа 4 є інвалідом дитинства III групи.

Згідно з довідкою від 11.05.2017 Львівської обласної клінічної психіатричної лікарні Особа 4 зверталася по медичну допомогу в консультативну поліклініку та отримувала рекомендації щодо амбулаторного лікування з 21.09.94 дотепер.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням ч.2 ст.389 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, ВС уважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У ч.3 ст.3 ЦПК передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час учинення окремих процесуальних дій, розгляду й вирішення справи.

Відповідно до вимог чч.1 і 2 ст.400 ЦПК під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права й не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У ч.1 ст.402 ЦПК встановлено, що в суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням ст.400 цього кодексу.

У ч.1 ст.3 ЦПК 2004 року встановлено, що кожна особа має право в порядку, установленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.4 ст.9 Житлового кодексу Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Звертаючись до суду з позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, Особа 1 позовні вимоги обґрунтовував тим, що неповнолітні Особа 5, Інформація 1, та Особа 6, Інформація 2, без поважних причин не проживають у спірній квартирі.

За положеннями ч.1 ст. 71, ст.72 ЖК УРСР, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається житлове приміщення протягом 6 місяців. Визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад установлені строки, провадиться в судовому порядку.

Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв’язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Відповідно до ст.107 ЖК наймач житлового приміщення вправі за згодою членів сім’ї в будь-який час розірвати договір найму. У разі вибуття наймача та членів його сім’ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше житлове приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з приміщення вибуває не вся сім’я, то договір найму не розривається, а член сім’ї, який вибув, утрачає право користування цим приміщенням з дня вибуття.

Згідно з чч.1, 2 та 3 ст.29 ЦК місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлено в законі. Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

За змістом ч.2 ст.18 закону «Про охорону дитинства», діти — члени сім’ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Задовольняючи позов Особи 1 до Особи 4, Особи 5, Особи 6 про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, не дав належної оцінки тому, що неповнолітні Особа 5, Інформація 1, та Особа 6, Інформація 3, не можуть самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт їх непроживання в спірній квартирі, не може бути безумовною підставою для визнання їх такими, що втратили право користування зазначеним житлом.

Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що неповнолітні Особа 5, Особа 6 набули право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачем не надано, хоча це відповідно до стст.10, 60 ЦПК 2004 року є його процесуальним обов’язком.

Несплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) малолітньої дитини.

Звертаючись із касаційною скаргою, Особа 4 зазначала, що іншого житла вона та неповнолітні Особа 5, Особа 6, ніж спірна квартира, не мають.

У принц.4 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією №1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.59, передбачено, що дитина має користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання й розвиток; із цією метою спеціальні догляд і охорона мають бути забезпечені дитині та її матері, зокрема належний допологовий та післяпологовий догляд. Дитина повинна мати право на належні харчування, житло, відпочинок і медичне обслуговування.

Вирішуючи справу, суд першої інстанції не встановив обставин, за яких Особа 4, Особа 5, Особа 6 набули право користування спірною квартирою, не встановив, чи є в них інше житло. Оцінюючи поважність причин відсутності відповідачів у спірній квартирі, не звернув уваги на наявність судових спорів між сторонами щодо порядку користування спірною квартирою, хоча з’ясування цього питання має важливе значення для правильного вирішення справи.

Суд апеляційної інстанції не усунув указаних порушень і також не встановив дійсних обставин справи в обсязі, необхідному для її вирішення.

Таким чином, суди не дотрималися встановленого в ст.212 ЦПК 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об’єктивного розгляду справи аналізує й оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв’язку, в єдності та протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи й заперечення сторін.

Не встановивши в необхідному обсязі обставин справи, допустивши вказані порушення норм матеріального та процесуального права, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли передчасного висновку про часткове задоволення позову Особи 1 з наведених в оскаржуваних рішеннях підстав <…>.

З огляду на викладене ВС дійшов висновку, що касаційна скарга Особи 4 підлягає частковому задоволенню.

Під час нового розгляду апеляційному суду належить урахувати викладене, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись стст.400, 411, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 4 задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 15.11.2017 в частині позовних вимог Особи 1 до Особи 4Особи 5, Особи 6 про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.