ВС висловився щодо правочинів, вчинених боржником на шкоду кредиторам

Цього ж дня з метою забезпечення виконання умов кредитного договору, між ПАТ «Піреус Банк МКБ» та Особою 1 укладено договір поруки.

Умови кредитного договору позичальник не виконував, унаслідок чого банк звернувся до суду з позовом до поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором; рішенням Ленінського райсуду від 7.06.2016, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 18.10.2016, стягнуто з Особи 1 на користь ПАТ «Піреус Банк МКБ» заборгованість за кредитним договором у розмірі $15239987,97 та судовий збір у розмірі 3654,00 грн.

8.10.2015, тобто через місяць після відкриття провадження в цивільній справі №405/6223/15-ц про стягнення з Особи 1 кредитної заборгованості, між

Особою 1 та Особою 2, яка є його матір’ю, укладено договір дарування квартири за Адресою 1. На переконання банку, укладений правочин є фіктивним і таким, що порушує його законні права, оскільки дії сторін під час його укладення направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а на фіктивний перехід права власності на квартиру з метою приховання цього майна від наступного звернення стягнення в рахунок виконання рішення суду про стягнення з поручителя коштів, що є підставою для визнання договору дарування недійсним відповідно до ст.234 ЦК.

Крім того, під час укладення правочину не було належним чином перевірено всі необхідні документи, а саме: наявність відчужень та заборон у реєстрі щодо предмета дарування, відповідність положенням закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» висновку про експертну грошову оцінку, складеного суб’єктом оціночної діяльності 5.10.2015, наявність нотаріально посвідченої згоди дружини Особи 1, Особи 3, на укладення спірного договору, порушення прав малолітніх дітей відповідача, тобто наявність згоди органів опіки та піклування при вчиненні оспорюваного правочину.

Стислий виклад заперечень відповідача

Особа 2 проти позову заперечила, вважала його необґрунтованим та таким, у задоволенні якого необхідно відмовити. Особа 1 відзиву суду не надав.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ленінського райсуду від 6.07.2018, залишеним без змін постановою КАС від 3.01.2019, позов залишено без задоволення.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій обґрунтовувалися тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів того, що правочин учинено відповідачами з порушенням норм чинного законодавства, тобто не доведено його фіктивності. Суди встановили, що після укладення правочину відбувся фактичний перехід майна, оскільки Особа 2 отримала від Особи 1 примірник договору дарування та комплект ключів від квартири. Наведене доводить, що передання майна за договором дарування відбулась, а також доводить реальне настання правових наслідків, що були обумовлені цим правочином.

У подальшому Особа 2, використовуючи правомочності власника на розпорядження майном, 9.12.2016 уклала з Особою 4 договір оренди (найму) спірної квартири. Таким чином, Особа 2, особисто володіючи та розпоряджаючись подарованим майном, передала його в оренду третій особі. Крім того, вона сплатить за житлово-комунальні послуги. Зазначене підтверджує, що оспорюваний позивачем договір дарування мав реальний характер і був спрямований на досягнення правового результату.

Суди також вказали на безпідставність посилання позивача на постанову Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі №6-1873цс16, оскільки обставини зазначеної справи відрізняються від обставин справи, що розглядається. На час укладення договору дарування право власності Особи 1 на спірну квартиру будь-якою особою не оспорювалося, під арештом, забороною та в іпотеці квартира не перебувала, рішення суду про стягнення з Особи 1 на користь ПАТ «Піреус Банк МКБ» коштів ухвалено не було, факт обізнаності Особи 1 з наявністю боргу та спору в суді позивачем не доведено, у зв’язку з чим на момент укладення правочину були відсутні підстави для заборони власнику розпоряджатися належним йому майном та вчиняти щодо нього (майна) будь-які угоди.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2019 року до ВС, ПАТ «Піреус Банк МКБ» просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалася порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що суди не звернули увагу на те, що оспорюваний позивачем договір укладений відповідачем після звернення банку до суду з позовом до нього як поручителя. Також зазначив, що договір уклали сторони, які є близькими родичами, що у своїй сукупності свідчить про те, що оспорюваний договір укладений з метою приховування нерухомого майна від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення коштів.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив <…>.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

ВС перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Між банком і ПрАТ «Креатив» існують відносини за кредитним договором, укладеним 27.10.2011. У цих відносинах з банком Особа 1 є поручителем належного виконання позичальником усіх його зобов’язань перед банком.

Кредитне зобов’язання ПрАТ «Креатив» належним чином і своєчасно не виконано, у зв’язку із чим банк набув права вимоги до поручителя — Особи 1.

У серпні 2015 року ПАТ «Піреус Банк МКБ» звернулося до Господарського суду Кіровоградської області з позовом до ПрАТ «Креатив» про стягнення суми заборгованості за договором. Ухвалою суду від 31.08.2015 порушено провадження у справі.

У вересні 2015 року банк звернувся до поручителя Особи 1 із позовом про стягнення заборгованості.

Ленінським райсудом від 4.09.2015 відкрито провадження у цивільній справі №405/6223/15-ц за позовом ПАТ «Піреус Банк МКБ» до Особи 1, третя особа на стороні відповідача — ПрАТ «Креатив», про стягнення заборгованості.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 8.10.2015 між Особою 1 та Особою 2 укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Зубко О.П. та зареєстрований за №2648.

Згідно з умовами зазначеного договору Особа 1 як дарувальник передає безоплатно у власність (дарує), а обдаровувана Особа 2 приймає безоплатно у власність (приймає в дар) квартиру за Адресою 1.

Рішенням Ленінського суду м.Кіровограда від 7.06.2016 стягнуто з Особи 1 на користь ПАТ «Піреус Банк МКБ» $15239987,97.

Зазначене рішення залишене без змін ухвалою АСКО від 18.10.2016.

Згідно з матеріалами справи постановою від 28.12.2016 старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції відкрито виконавче провадження щодо виконання виконавчого листа, виданого Ленінським райсудом 5.12.2016 про стягнення з Особи 1 на користь ПАТ «Піреус банк МКБ» $15239987,97.

Відповідно до пояснень заявника рішення про стягнення заборгованості з Особи 1 на користь ПАТ «Піреус банк МКБ» не виконано.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до ст.202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

За змістом ч.5 ст.203 ЦК, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту ст.234 ЦК фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають наперед, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням чч.1 та 5 ст.203 ЦК, що, за правилами ст.215 цього кодексу, є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст.234 ЦК.

Згідно з ч.1 ст.717 ЦК за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, у тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (ч.1 ст.718 ЦК).

Відповідно до ч.2 с.719 ЦК договір дарування нерухомої речі укладається в письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (ч.1 ст.722 ЦК).

Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що позивач не довів наявності підстав для визнання правочину фіктивним, оскільки договір було реально виконано, та вказали на безпідставність посилання позивача на постанову ВСУ від 19.10.2016 у справі №6-1873цс16, оскільки обставини зазначеної справи відрізняються від справи, що розглядається.

ВС погоджується з висновками судів щодо відмінностей фактичних обставин у розглядуваних справах, утім, сама відмінність фактичних обставин у справі не виключає того факту, що укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем відбулася з метою приховання цього майна від наступного звернення стягнення на майно в рахунок погашення боргу за невиконаним зобов’язанням.

Під час розгляду справи ВС ураховує правовий висновок Великої палати ВС, викладений у постанові від 3.07.2019 у справі №369/11268/16-ц про те, що позивач управі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена в ст.234 ЦК, так і інша, наприклад, передбачена в ст.228 ЦК.

Однією з основоположних засад цивільного

законодавства є добросовісність (п.6 ст.3 ЦК) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю й повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із чч.2 та 3 ст.13 ЦК при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (у тому числі й дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі вироку).

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред’явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора та спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК).

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК, ВС урахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред’явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов’язаннями перед кредитором.

На переконання ВС, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) у законодавстві регулюються тільки в певних сферах, зокрема: у банкрутстві (ст.20 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.92 №2343-XII); при неплатоспроможності банків (ст.38 закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23.02.2012 №4452-VI); у виконавчому провадженні (ч.4 ст.9 закону «Про виконавче провадження» від 2.06.2016 №1404-VIII).

Водночас, за висновками ВС, будь-який правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов’язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Поручитель, який став солідарним боржником у зв’язку з невиконанням позичальником свого обов’язку в кредитному зобов’язанні, що виникло первинно з його волі та згідно з його бажанням, не є абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, в якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами.

ВС урахував, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна кредитне зобов’язання вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а отже, виникло право вимоги до поручителя основного боржника у зв’язку з його неплатоспроможністю.

Додатково ВС урахував, що ухвалою Господарського суду м.Києва від 6.06.2016 у справі №910/9131/16 про банкрутство ТОВ «Креатив» порушено провадження, у справі розпочато ліквідаційну процедуру боржника.

В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов’язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов’язання, яке правомірно виникло, повинне бути виконане належним чином, а тому кожний кредитор управі розраховувати, що всі існуючі перед ним зобов’язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому всі боржники мають на меті добросовісно виконати всі свої зобов’язання, а в разі неможливості такого виконання — надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається про людське око, таким критеріям відповідати не може.

ВС також урахував, що зазначення позивачем певної правової норми, наведеної в обґрунтуванні позову, не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися під час вирішення спору, оскільки підставою позову визнаються обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, у цьому випадку — укладення відповідачем договору з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Відповідно до ч.1 ст.412 ЦПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання чи додаткової перевірки доказів, обставини справи судом установлено повно та всебічно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Розподіл судових витрат

Згідно з пп.«б», «в» п.4 ч.1 ст.416 ЦПК резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається в тому числі з нового розподілу судових витрат, понесених у зв’язку з розглядом справи в суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв’язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

За правилом ч.1 ст.141 ЦПК, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки ВС зробив висновок про задоволення вимог касаційної скарги банку, скасування рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про задоволення позову, судові витрати, понесені у зв’язку з розглядом справи в суді першої та апеляційної інстанцій, у зв’язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції необхідно стягнути в рівних частках з відповідачів на користь позивача.

Керуючись стст.400, 409, 412, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ПАТ «Піреус Банк МКБ» задовольнити.

Рішення Ленінського районного суду м.Кіровограда від 6.07.2018 та ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 3.01.2019 скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ПАТ «Піреус Банк МКБ» до Особи 1, Особи 2 задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування квартири за Адресою 1, укладений 8.10.2015 між Особою 1, Особою 2, посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Зубко О.П. та зареєстрований за №2648.

Стягнути в рівних частках з Особи 1, Особи 2 судові витрати, понесені у зв’язку з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанцій, у розмірі 4000,00 грн.

Стягнути в рівних частках з Особи 1, Особи 2 судові витрати, понесені у зв’язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції в розмірі 3200,00 грн.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.