ВС: Правовий статус майна подружжя не змінюється після розірвання шлюбу

Позивач уважав, що оспорювані правочини є фіктивними, оскільки спірний об’єкт нерухомого майна є спільним майном подружжя, придбаний за час перебування Особи 2 в зареєстрованому шлюбі з ним, за рахунок їх спільних коштів, згоди на відчуження квартири він не давав, тому метою укладання оспорюваних правочинів було вивести цей об’єкт нерухомого майна із загального обсягу майна, що є предметом спору, у межах розгляду іншої цивільної справи про поділ майна подружжя.

Ураховуючи викладене, Особа 1 просив суд визнати недійсними договір дарування квартири від 14.05.2015 та договір купівлі-продажу квартири 25.02.2016.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського райсуду від 7.12.2016 у задоволенні позову Особи 1 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову Особи 1, суд першої інстанції виходив із того, що підстав для задоволення позовних вимог у частині визнання недійсним договору дарування з підстав, передбачених у ст.234 ЦК, немає, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів підтвердження умислу сторін правочину на укладання фіктивного правочину, що є його процесуальним обов’язком. Суд обґрунтовував свою правову позицію, посилаючись на презумпцію права спільної сумісної власності подружжя, зважаючи на те, що відчужена Особі 2 квартира придбана за час перебування в шлюбі. Проте сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя, оскільки треба довести, за чиї кошти придбано майно, пославшись на правову позицію, висловлену в постанові Верховного Суду України від 7.09.2016 у справі №6-801цс16.

Щодо позовних вимог у частині визнання недійсним договору купівлі-продажу, то майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову з підстав, передбачених у ч.1 ст.388 ЦК, тому не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою АСК від 20.08.2018 апеляційну скаргу представника Особи 1, Особи 5, залишено без задоволення.

Рішення Дніпровського райсуду від 7.12.2016 залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком районного суду, зазначивши також, що позивачем заявлено одночасно вимоги про визнання недійсними договору дарування спірної квартири та договору купівлі-продажу, посилаючись як на правову підставу для визнання недійсним правочинів на положення стст.203, 215, 234 ЦК, проте правова природа договору та визначені у договорі істотні умови договору не суперечать вимогам цивільного законодавства, які регламентують порядок укладення даного виду договору, оскільки обдарований набула права власності на дарунок, тобто спірну квартиру, що підтверджується реєстрацію права власності за цією особою на зазначений об’єкт нерухомого майна, який на момент укладення договору дарування під забороною не перебував, ці обставини підтверджується відомостями зазначеними в тексті договору дарування.

Виходячи зі змісту договору купівлі-продажу квартири, сторонами оспорюваного договору проведено повний розрахунок за придбане майно, що є істотною умовою договору такого виду, право власності на об’єкт нерухомого майна за договором зареєстровано за Особою 4, ці обставини не спростовані під час розгляду справи.

Проте право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до чергового добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого стст.215, 216 ЦК.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2018 року представник Особи 1, Особа 5, подав до ВС касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції <…>.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не дослідили і не встановили того, що позивач не надавав згоди на відчуження спірної квартири, яка належить йому та Особі 2 на праві спільної сумісної власності подружжя. Відповідачами порушено право Особи 1 на володіння, користування та розпорядження майном, що належить йому на праві спільної сумісної власності, що є недопустимим. Право спільної сумісної власності на майно припиняється в разі поділу такого майна (ч.3 ст.372 ЦК). Однак Особа 2, не дочекавшись рішення суду у справі про поділ майна подружжя, знаючи про пред’явлення такого позову, незаконно відчужила спірну квартиру без згоди позивача.

Крім того, суди незаконно та необґрунтовано вказують на відсутність фіктивних ознак спірних правочинів. Такі висновки судів не відповідають дійсним обставинам справи з огляду на такі невстановлені або проігноровані судом обставини (факти).

Оспорювані позивачем правочини не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ними, оскільки Особа 2 не мала наміру відчужити (подарувати) квартиру, а мала (і має на сьогодні) намір заволодіти вказаною квартирою одноособово. Згідно з вимогами чинного законодавства правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які зумовлювалися цим правочином, є фіктивним і визнається судом недійсним (чч.1, 2 ст.234 ЦК).

При цьому в договорі дарування квартири зазначено неправдиву інформацію стосовно того, що квартира належить Особі 2 на праві особистої приватної власності й що будь-які спори щодо квартири відсутні. Правдива (реальна) інформація була добре відома й іншій стороні договору — Особі 3, яка, будучи мамою Особи 2, знала, що на момент укладення цього договору квартира є спільною сумісною власністю Особи 2 та Особи 1 і що в Деснянському райсуді розглядається спір між ними про поділ майна подружжя, до якого включена ця квартира. Це свідчить також про те, що зазначений правочин був укладений між відповідачами, зокрема між мамою та дочкою, з метою уникнення поділу квартири як спільної сумісної власності подружжя.

Також усупереч вимогам чинного законодавства спірний нотаріально посвідчений договір дарування було укладено без дозволу органу опіки та піклування, оскільки у квартирі за Адресою 1 до її відчуження була зареєстрована їхня з Особою 2 дочка — Особа 6, Інформація 1, і позивач, як батько, не давав згоди на зняття з реєстрації дочки за вищевказаною адресою. Проте відповідно до ч.3 ст.18 закону «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Крім того, щодо обрання позивачем неналежного способу судового захисту, що зазначив районний суд у своєму рішенні, то він подавав до суду заяву про зміну предмета позову, проте суд незаконно відмовив у прийнятті такої заяви.

Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2018 року представники Особи 2: Особа 7та Особа 3 — подали до ВС відзиви на касаційну скаргу, в яких зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними й обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку доказам, наданим сторонами.

У листопаді 2018 року Особа 4 подала до ВС відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що оскаржувані рішення є законними й обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку доказам, наданим сторонами. Зазначила, що є добросовісним набувачем і на підставі ст.330 ЦК набула право власності на спірну квартиру, оскільки підстави для застосування положень ст.388 ЦК відсутні.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 29.07.2001 Особа 1 та Особа 2 перебували в зареєстрованому шлюбі.

30.04.2004 між Особою 2 та Особою 8 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами договору Особа 2 відчужила належну їй на праві власності квартиру за Адресою 2.

У п.2 договору зазначено, що ця квартира належить «продавцю» на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації Ватутінської районної держадміністрації м.Києва 14.03.2001.

6.10.2004, тобто за час шлюбу, між Особою 9 та Особою 2 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами договору Особа 2 набула права власності на квартиру за Адресою 1.

Деснянським райсудом 25.04.2014 задоволено позов Особи 1 до Особи 2 про розірвання шлюбу.

14.05.2015 між Особою 2 та Особою 3 укладено договір дарування квартири, за умовами договору дарувальник передала обдарованій безоплатно у власність квартиру за Адресою 1, а обдарована прийняла цю квартиру у власність, цей договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник К.В., зареєстрований у реєстрі за №831.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об’єктів нерухомого майна щодо об’єкта нерухомого майна 14.05.2015 за Особою 3 зареєстровано право власності на квартиру за Адресою 1 на підставі договору дарування квартири від 14.05.2015.

25.02.2016 між Особою 3 та Особою 4 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого Особа 3 відчужила квартиру за Адресою 1, цей договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Львошкіною С.А., зареєстрований у реєстрі за №338.

2. Мотивувальна частина

Позиція ВС

Згідно з положенням ч.2 ст.389 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга представника Особи 1, Особи 5, підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить ВС, та застосовані норми права

<…> У ст.60 СК закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і ст.368 ЦК.

У ч.1 ст.70 СК встановлено, що в разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена в постанові ВСУ від 24.05.2017 у справі №6-843цс17 та постановах ВС від 6.02.2018 у справі №235/9895/15-ц, від 5.04.2018 у справі №404/1515/16-ц.

У зв’язку із цим районний суд помилково застосував правову позицію ВСУ, викладену в його постанові від 7.09.2016 у справі №6-801цс16, про те, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя, не звернувши уваги на норми сімейного права та змінену в подальшому правову позицію ВСУ.

Суди встановили, що спірна квартира набута Особою 2 за час шлюбу з Особою 1.

При цьому відсутність судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю Особи 2 підтверджує, що в судів попередніх інстанцій відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно їй, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, відсутні.

За вимогами чч.1, 2 ст.369 ЦК, співвласники майна, що є в спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо іншого не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є в спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово й нотаріально посвідчена.

Згідно з ч.3 ст.65 СК для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

У ст.68 СК закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК.

Згідно із ч.4 ст.369 ЦК правочин щодо розпорядження спільним майном, учинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника в разі відсутності в співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Таким чином, зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміни правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Відсутність згоди одного зі співвласників — колишнього члена подружжя — на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Разом з тим відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору дарування позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми й відповідно до ч.4 ст.369, ст.215 ЦК дає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

При цьому закон не пов’язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи — контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Оскільки договір дарування від 14.05.2015 укладений між Особою 2 та Особою 3 без нотаріально посвідченої згоди Особи 1, який є співвласником квартири, то суду в силу вимог ст.60 СК слід дати оцінку тому, чи така обставина спростована, а якщо не спростована, то чи наявні підстави для визнання договору недійсним відповідно до стст.203, 215 ЦК.

Зазначений висновок містить постанова Великої палати ВС від 21.11.2018 у справі №372/504/17-ц.

Таким чином, на порушення стст.212—214 ЦПК 2004 року, на час розгляду справи судом першої інстанції та стст.89, 263—264, 382 ЦПК суди на зазначені вище положення закону уваги не звернули, не з’ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, не дослідили та не дали належної правової оцінки наявним у справі доказам, що має суттєве значення для правильного вирішення спору, і дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог Особи 1 про визнання договору дарування недійсним.

Усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо, тому судові рішення в цій частині підлягають скасуванню.

Також підлягають скасуванню рішення і в іншій частині позовних вимог, оскільки згідно з ч.4 ст.10 ЦПК 2004 року суд сприяє всебічному й повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов’язки, попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій та сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, установлених цим кодексом.

У п.1 ч.6 ст.130 ЦПК 2004 року передбачено: якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному в ч.3 цієї статті, суд уточнює позовні вимоги.

Проте суд першої інстанції не звернув уваги на зміну предмета позову позивачем, передчасно відмовив у прийнятті його заяви, не врахувавши, що позивач не позбавлений можливості уточнити свої позовні вимоги, оскільки він має право до початку розгляду судом справи по суті шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову (ч.2 ст.31 ЦПК 2004 року), що й було зроблено позивачем у справі Особи 1.

Відповідно до п.1 чч.3 та 4 ст.411 ЦПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібраних у справі доказів.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин оскаржувані рішення не відповідають вимогам ст.263 ЦПК та ухвалені з порушенням норм процесуального права, що в силу п.1 чч.3 та 4 ст.411 ЦПК є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо судових витрат

Відповідно до пп.«в» п.4 ч.1 ст.416 ЦПК суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв’язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Ураховуючи часткове задоволення касаційної скарги та скасування судових рішень у частині позовних вимог Особи 1 про визнання договору дарування недійсним, з Особи 2 та Особи 3 на користь Особи 1підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги в частині зазначеної вимоги, у розмірі по 275,60 грн. з кожної.

Керуючись стст.400, 409—411, 416, 418, 419 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника Особи 1, Особи 5,задовольнити.

Рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 7.12.2016 та постанову Апеляційного суду м.Києва від 20.08.2018 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Стягнути з Особи 2, Особи 3 на користь Особи 1судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі по 275,60 грн. з кожної.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.