ВС вказав, що має встановити суд при видачі обмежувального припису
При вирішенні питання щодо застосування тимчасового обмеження права власності кривдника шляхом встановлення судом обмежувального припису суд на підставі установлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки щодо вчинення домашнього насильства має оцінити пропорційність втручання у права і свободи особи з урахуванням того, що ці заходи пов’язані із протиправною поведінкою такої особи.
Про це йдеться у постанові КЦС ВС № 754/11171/19, передає «Закон і Бізнес».
Заявниці, яка є співвласницею квартири та постійно в ній проживає разом із дітьми, суди першої та другої інстанцій відмовили в задоволенні вимог про видачу обмежувального припису у вигляді заходів тимчасового обмеження прав щодо заборони її колишньому чоловікові, який систематично вчиняє щодо неї та дітей насильницькі дії, перебувати в місці її проживання, усунення перешкод у користуванні цією квартирою шляхом негайного виселення кривдника, заборони йому наближатися на відстань до 2 км до вказаного місця проживання матері та дітей.
Рішення мотивовані тим, що колишній чоловік заявниці є власником 1/8 частини квартири, тому відповідно до вимог ЦК України не може бути позбавлений права користування та розпорядження власним майном.
Частково не погоджуючись із таким висновком, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, зокрема, на таке.
У п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» є визначення поняття «домашнє насильство».
До спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника (п. 2 ч. 1 ст. 24 цього Закону).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод містить три окремі норми: перша (міститься в першому реченні абз. 1) має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма (в другому реченні того ж абзацу) охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма (сформульована в абз. 2) визнає право договірних держав, зокрема, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited v. Ukraine», № 19336/04, § 166–168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті,
а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
– втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування – передбачуваними;
– якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;
– втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов’язаними з цим втручанням, та інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тлумачення наведених норм дає підстави для висновку, що тимчасове обмеження права власності кривдника з метою забезпечення безпеки постраждалої особи шляхом встановлення судом обмежувального припису у порядку, визначеному Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», є легітимним заходом втручання у права та свободи особи. При вирішенні питання щодо застосування такого заходу суд на підставі установлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства має оцінити пропорційність втручання у права і свободи особи з урахуванням того, що ці заходи пов’язані із протиправною поведінкою такої особи.
Верховний Суд, враховуючи принцип пропорційності, відповідність вимог заявника щодо застосування заходів тимчасового обмеження прав кривдника ч. 2 ст. 26 зазначеного Закону, дійшов висновку про те, що вимоги заявника про видачу обмежувального припису у вигляді заходів тимчасового обмеження прав щодо заборони кривднику перебувати у квартирі – місці проживання заявника, заборони кривднику наближатися на визначену відстань до 2 км до цього місця проживання підлягають задоволенню.
Водночас, ураховуючи вичерпність переліку заходів тимчасового обмеження прав кривдника у формі встановлення судом обмежувального припису, визначених у ч. 2 ст. 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», вимога про усунення перешкод у користуванні зазначеною квартирою шляхом негайного виселення кривдника задоволенню не підлягає.
